Растворимость AgCl в воде при температуре 25ºC равна 1, 31·10^–5 моль·л–1. Рассчитайте растворимость AgCl в 0, 1 моль· кг–1 водном

В присутствии одноименного иона растворимость малорастворимого соединения должна уменьшаться.
ПР(AgCl)=а0²=γ0²S0²
для AgCl (z+=1, z-=1) I=S0=1,31·10^–5 моль/л
lgγ= –0,509∙√I = –0,509∙√(1,31·10^–5) = –1,842·10^–3 → γ= 0,996

В уравнении ПР(AgCl) концентрация хлорид-ионов будет суммой растворимости AgCl в присутствии KСl (S) и концентрации KСl:
ПР(AgCl)=γ0²S0²=а((Ag+)∙а(Сl–)=γ±∙S∙γ±∙(S + С(KСl))=γ±²S∙(S + С(KСl))
(1,31·10^–5)²∙0,996²=0,769²S² + 0,769²∙0,1S
0,769²S² + 0,769²∙0,1S - (1,31·10^–5)²∙0,996²=0
S=2,879∙10^-9 моль/л

объяснение:

арабсько-хозарські війни були епізодом довгої боротьби між кочуючими на північ від кавказу різними і розташованими на південь від нього цивілізованими державами, коріння яких сягають глибокої давнини. головними шляхами вторгнень номадів були дар'яльська ущелина і каспійська брама, а тому розташовані південніше держави здавна прагнули їх контролювати. саме тому шахи держави сасанідів проявляли до них великий інтерес і розгорнули в v–vi століттях грандіозне фортифікаційне будівництво в дербенті[6][7], що став в майбутньому одним з ключових місць зіткнень хозар і арабів[1]. у цей час були зведені такі споруди, як дербентський мур і фортеця нарин-кала. варто відзначити, що в середньовіччі виникла легенда, згідно з якою всі ці укріплення звів олександр македонський, заточивши тим самим міфічні племена гог і магог[8]. саме завдяки цій легенді каспийска брама отримала свою другу назву — александрова брама. крім того, ранньосередньовічні автори асоціювали гог і магог з хозарами, які прийшли на зміну скіфам і гунам][9].

після того, як арабський халіфат підкорив державу сасанідів, араби успадкували проблему захисту своїх північних рубежів від номадів. проте на відміну від персів, які посіли глуху оборону, араби, слідуючи мусульманській концепції про поділ світу на дар аль-іслам («простір ісламу») і дар аль-харб («простір війни»), вважали своїм обов'язком ісламізувати племена номадів і включити їх землі до складу своєї держави[10]. тому східна частина кавказу (сучасні дагестан , азербайджан і іранський азербайджан) стала ареною регулярних військових дій між хозарами і арабами. головними цілями арабських військ були міста дербент, беленджер і семендер . через це хозарам довелося перенести свою столицю з семендер в більш віддалений і безпечний ітиль[11].

крім того, арабсько-хозарські війни були деякою мірою пов'язані з арабсько-візантійською боротьбою за східну частину анатолії, яка ічно примикає до кавказу. візантійські імператори розуміли, що хозарський каганат може бути для них дуже цінним союзником проти мусульман і прагнули зміцнити відносини з ним. тому у 705 році імператор юстиніан ii взяв у дружини хозарську принцесу[12][13]. можливість хозар і візантійців взаємодіяти через територію вірменії представляла для халіфату серйозну небезпеку, особливо враховуючи відносну близькість вірменії до сирії, в якій розташовувалася столиця омейядів — . тому деякі візантісти, зокрема, дмитро оболенський, називають головною причиною арабсько-хозарських війн прагнення мусульман позбавити візантію сильного союзника в особі хозарії[14]. проте ймовірніше, що самі візантійці спонукали хозар атакувати халіфат, прагнучи зменшити зростаючу напругу у своїх східних кордонів[15]. трохи пізніше, в 733 році, інший візантійський імператор, лев iii ісавр, заради зміцнення хозаро-візантійського союзу одружив свого сина і спадкоємця костянтина на хозарській принцесі чичак[16][17].

також як додатковий привід для конфліктів було висунуто припущення, що араби прагнули з їх взяти під свій контроль північну гілку великого шовкового шляху. однак історик джеральд мако оскаржує цю твердження, вказуючи, що затухання арабо-хозарських конфліктів відноситься якраз до часу найвищого розквіту шовкового шляху, тобто до другої половини viii століття[18].

ответ:

20-е гг. xviii в. для казахстана стали особо тяжелым периодом в его . нескончаемые войны с соседними , особенно крупное опустошительное вторжение джунгар с востока, явились тяжелым ударом по социально- жизни казахов. сложность внешнеполитического положения казахов побуждала искать пути выхода из создавшегося положения. в 1726 г. хан младшего жуза абулхаир, старшины сугур, едикбай, хаджибай, кулымбай и др. отправили в россию посла койбагара «просить покровительства» для казахов младшего жуза. это посольство оста­лось безрезультатным, но абулхаир не оставляет своих намерений и в сентябре 1730 г. вновь отправил посольство через уфу в петербург с письмом к императрице анне иоанновне и устной просьбой о подданстве и покровительстве. 19 февраля 1731 г. императрица анна иоанновна подписала жалованную грамоту хану абулхаиру о принятии в российское подданство младшего жуза. для принятия соответствующей присяги в казахстан с грамотой к хану абулхаиру были направлены послы во главе с переводчиком комиссии иностранных дел а.и. тевкелевым. основываясь на заверениях абулхаира, в петербурге решили, что желание вступить в российское подданство разделяют все султаны и старшины младшего жуза. однако когда тевкелев прибыл 5 октября 1731 г. в ставку абулхаира, находившуюся на р. иргиз, выяснилось, что по вопросу принятия российского подданства среди феодальной верхушки были существенные разногласия. попытки «противной партии» во главе со многими биями и старшинами противодействовать перегово­рам и исключить оформление акта о присоединении младшего жуза к россии потерпели неудачу и 10 октября 1731 г. значительная часть собрания казахских старшин высказалась за его принятие. не отрицая объективной основы принятия младшим жузом рос­сийского подданства, не следует упускать из виду и личные дальновидные инте­ресы абулхаира, который, опираясь на российскую администрацию, надеялся ослабить позиции своих политических противников, воз­выситься над своими потенциальными соперниками в борьбе за единоличную власть. главной целью абулхаира и его близких соратников, известнейших батыров букенбая, жаныбека, есета и др. было объединение всех казахских родов и образование централизованного государства под формальным протекторатом россии. однако и после принятия младшим жузом российского подданст­ва положение в казахстане оставалось сложным. угроза джунгарских опустошительных вторжений не была снята. в конце 1731 г. абулхаир и батыр букенбай направили своих представителей в средний жуз, обещая хану семеке в случае приня­тия российского подданства обеспечить безопасность региона с по­мощью войск. семеке принял предложение послов абулхаира. в 1732 г. в состав россии формально вошла некоторая часть среднего жуза. как показали последующие события, семеке не собирался соблюдать договор с российской империей и совершал на­беги на башкир - российских подданных. угроза джунгарии побудила влиятельных феодалов среднего жуза повторно обратиться к россии с просьбой принять их в ее состав. грамотой анны иоанновны от 10 июня 1734 г. просьба семеке и его сторонников была удовлетворена. 24 ноября 1732 г. тевкелев, завершив свою миссию, выехал в обратный путь из урочища найзакескен. 2 января 1733 г. он прибыл в уфу вместе с посольством абулхаира, направленным в петербург. в его составе были сын абулхаира султан ералы, двоюродный брат хана султан нияз, старшины чадынбай, худайназар мурза, батыр мурзагельды, тугельбай мурза и др. в результате переговоров в петер­бурге вступление младшего жуза в подданство россии было оформле­но окончательно. тогда же, в 1733-1734 гг. изъявили желание принять российское подданство некоторые бии и влиятельные султаны южного казах­стана. указ императрицы анны иоанновны от 10 июня 1734 г. свидетельствовал о согласии правительства принять старший жуз в состав россии. однако его удаленность от россии, а также напряжен­ные отношения с джунгарией, убийство хана жолбарыса в 1740 г., державшегося пророссийской ориентации, надолго отодвинули осуществление этого плана. для закрепления позиций во вновь присоединенных казахских землях в мае 1734 г. была организована оренбургская экспедиция, которую возглавил обер-секретарь сената и.к. кириллов – спод­вижник петра i. его был утвержден а.и. тевкелев. в комиссии входило всестороннее изучение вошедших в состав россии земель, разведка природных ресурсов, сооружение орской крепости, установление новой границы между и казахски­ми владениями. ряд причин, и прежде всего восстание башкир в 1734-1738 гг., помешал реализовать обширный план оренбургской экспедиции. в 1735 г. был основан г. оренбург, имевший важное значение в развитии -казахских политических и торговых взаимосвязей. в связи со смертью и.к. кириллова в апреле 1737 г. новым начальником оренбургского края был назначен в.н. тати­щев, стремившийся закрепить зависимость представителей султанов и старшин младшего и среднего жузов.

объяснение: