Ширазская живописная школа, прославленная изготовлением книжных миниатюр, находилась в Иране Афганистане

верные ответы отмечены по тесту
тест  прошел проверку, пользуемся)

відповідь: людське життя непередбачуване і швидкоплинне. кожен з нас коли-небудь замислювався, чого ж він хоче досягти у житті. і найперша відповідь, яка приходить – хочу бути щасливим.

та що ж таке щастя?   багато хто мріє про успішне життя, кар`єру, сім`ю, злагоду і довір`я… та немало людей прагнуть просто грошей, багатства і влади – це також їхній вибір, і він має право на існування. як на мене, щастя – це коли в тебе велика родина, лад і добробут у ній, твої близькі живі і здорові… ось таке повинно бути щастя. саме про нього я мрію.

сенс людського життя, призначення людин на землі, її морально-етичний вибір – ці всі питання хвилюють кожного з нас. ми всі робимо вибір. для багатьох мрії так і залишаються мріями. але ж над ними треба працювати, щоб вони втілилися у життя, а не загубилися у часовому просторі. у мене також є мрія, чи, можливо, мета у житті, до якої я прагну. полягає вона у тому, щоб отримати гарну освіту, влаштуватися на хорошу роботу, створити власну родину і, нарешті, відреставрувати будинок, у якому я народилася і пройшло моє дитинство.

не буду говорити, що не хочу багатства чи визнання. кожен з нас мріє про краще життя. але не хочу, щоб вони стали моєю єдиною життєвою метою. адже найголвніше – залишатися людиною. людиною, яка вміє співпереживати і співчувати, яка може безкорисливо іншому. також призначення людської істоти я вбачаю в тому,б щоб розвиватися. звичайно, ми отримуємо освіту, але на цьому не слід зупинятися. освіту треба продовжувати у вищих навчальних закладах, займатися самоосвітою. недарма кажуть, що навчатися ніколи не пізно.

але річ не лише в освіті. я вважаю, що розвиватися потрібно і в інших галузях життя, мабуть, в усіх. читати книжки класиків і сучасних авторів, слухати різну музику, знайти своє хоббі, адже воно також є відкрити у собі щось нове, чомусь навчитися. навіть у роботі за своєю спеціальністю необхідно вдосконалюватися. недарма вчителів, медиків та фармацевтів кожні п`ять рокі відправляють на курси підвищення кваліфікації – так вони дізнаються про щось нове у своїй професії, поглиблюють і вдосконалюють свої знання. як кажуть, немає межі досконалості…      

ще я, як і кожен громадянин нашої держави, мрію про мир і спокій у ній. хочу, щоб моя країна була успішною і процвітаючою і буду намагатися прикласти до цьго всі зусилля. адже я не усвідомлюю себе без моєї батьківщини, і все, чого я хочу досягти у житті, пов`язане з нею.

тож я прагну, щоб світ, у якому я живу, став кращим, прагну самореалізуватися та самовдосконалитися, знайти своє місце у ньому.

пояснення:

Александр Васильевич Суворов и Олег на лекции в институтеЯ узнала об Александре Суворове случайно. Тогда в моей жизни как раз шла чёрная полоса. И я решила написать ему. Без надежды, что он ответит. Просто необходимо было выговориться. Но Александр Васильевич ответил. Приведу читателю выдержки из его письма. Может, кто-то проанализирует и переосмыслит свою жизнь. Орфография и пунктуация автора сохранены.

««Надежда, привет! Ты спрашиваешь как быть, когда кажется, что все плохо?

Как быть? Помнить хорошее, игнорировать плохое, ни в коем случае не жалеть себя, не оплакивать себя заживо, не «давить» на жалость окружающих.

В мае 2006 года мне поставили очередной диагноз - сахарный диабет. Плюс куча других: слепота и глухота с детства, атаксия Фридрейха, хроническая ишемия головного мозга, гипертензия… Это всё не раз перечислялось в больничных выписках. Последние лет пять ни одного дня без тех или иных таблеток.

25 июня 2010 ко всему этому добавился тяжелейший перелом - винтообразный оскольчатый правой голени, обеих - малой и большой - берцовых костей. Из-за диабета делать операцию не решились, лечат консервативно, гипсом. Из-за диабета же срастается очень медленно, быть мне в гипсе в общей сложности полгода, с момента травмы. А тут ещё, как только выписали из больницы - смерть брата. Скоропостижная, от инфаркта аорты. И какой-то нелюдь придумал вирусную программу, атаковавшую в том числе и мой компьютер. Много погибло, в том числе невосстановимо. Брат умер вечером 26 июля, а вирус настиг меня в ночь с 12 на 13 августа. И что же в этой ситуации хорошего? А как же. Я не один. И у меня есть главное реабилитационное средство - компьютер со специальным дисплеем.

И есть кому его восстановить после вирусной атаки. Это моё главное орудие труда. Несмотря ни на какую хроническую ишемию головного мозга, продолжаю работать, а работа у меня умственная. Ну и то, о чём Вы сами пишете - что я нужен многим людям… И пока могу эту нужность подтверждать работой. И всё это хорошее перетягивает всё перечисленное плохое, всякие болезни и смерти и вирусные атаки. А раз перетягивает, раз могу жить так, как хочу - значит, всё хорошо. Чего и Вам желаю. Пока жив - что-нибудь да хорошо. Просто мы по-детски капризничаем и хнычем, что всё плохо. Но так не бывает.