Краткое содержание Пушкин Гробовщик

Городской гробовщик Андрий Прохоров переехал на другую улицу в давно полюбившийся ему дом. По своему характеру он был человеком мрачного нрава и из-за этого часто думал о плохом. Андрий думал о том, что хорошо было бы похоронить богатую купчиху. Пока он думал о своей проблеме к нему пришел сосед-сапожник и пригласил на годовщину свадьбы.

На следующий день, взяв свои дочерей гробовщик отправился в гости. Все пили и веселились. Пили за здоровье друзей, соседней, работодателей и клиентов. Один из немцев предложил гробовщику выпить за своих клиентов, из-за этого поднялся хохот. Андрий обиделся на этот случай и решил на свое новоселье пригласить работодателей.

Утром к гробовщику прискакал гонец с вестью о том, что купчиха скончалась и его просят приехать. Вернувшись вечером домой он заметил, что к нему в калитку заходят какие-то люди, зайдя в дом он увидел покойников. Гробовщик узнал в покойниках своих клиентов, они приветствовали его, а Адриан не выдержал такого и лишился чувств.

Утром придя в себя он узнал от работницы, что все это время он просто пьяный спал после празднования годовщины. Гробовщик понял, что все это ему приснилось, но работодателей на новоселье решил не звать.

Відповідь:

Майже всі сучасні граматичні концепції частин мови беруть свій початок з античної (давньогрецької). Частини мови - калька з давньогрецького mere tu logu чи безпосередньо латинського partes orationis, де partes - "частини", а oratio - "мовлення, висловлювання, речення". Частинами мови спочатку називали ті граматичні явища, які тепер називають членами речення* Лише згодом цей вираз набув сучасного термінологічного значення, хоч ще довго частини мови ототожнювали з членами речення.

Уперше частини мови були виділені давньоіндійськими граматистами Яска і Паніні (V ст. до н.е.), які розрізняли в санскриті такі частини мови, як ім'я, дієслово, прийменник, сполучник і частку. Однак давньоіндійська теорія не була відомою в Європі. Європейська теорія частин мови йде від Аристотеля (IV ст. до н.е.), який виділив чотири частини мови: ім'я, дієслово, член (артикль) і сполучник. Остаточно вчення про частини мови сформувалося в александрійській школі (II ст. до н.е.). Аристарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський уперше виділили вісім частин мови: ім'я, дієслово, прислівник, артикль, займенник, прийменник, дієприкметник, сполучник. Прикметник був об'єднаний з іменником в одній частині мови, бо в давньогрецькій мові вони мали спільну систему відмінювання. В основу класифікації слів за частинами мови було покладено два принципи: морфологічний ("Ім'я є відмінюваною частиною мови, ...") і семантичний ("що означає тіло або річ"). Ця система частин мови була запозичена римськими вченими, які, правда, внесли до неї незначні зміни: з числа частин мови було усунено артикль, якого немає в латинській мові, а додано вигук.

Пізніше ця класифікація поширилася на всі європейські, а згодом і на інші мови. Так витворилася класифікація частин мови, яку прийнято називати шкільною і яка по суті стала універсальною. Граматичні класи слів різних мов намагаються втиснути в наперед вибрану античну схему, не враховуючи відмінності, які є в різних мовах.

За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, які поділяють на самостійні (ті, що можуть бути членами речення) і службові (ті, що виражають відношення між словами в реченні). До самостійних частин мови належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник. До службових - прийменник, сполучник, частку й артикль.

Осібно виділяють вигуки, які не можуть бути членами речення, але можуть самі утворювати речення.

Широко відомою є класифікація частин мови В.В. Виноградова. На думку цього вченого, частинами мови є тільки повнозначні слова. В його класифікації виділено чотири категорії слів: частини мови, модальні слова, частки мови і вигуки. До частин мови він відносить імена (іменник, прикметник, числівник), займенник, дієслово, прислівник і категорію стану. До часток мови, за Виноградовим, належать власне частки, зв'язки, прийменники і сполучники. Графічно ця класифікація має такий вигляд:

Мовознавці дійшли висновку, що неможливо побудувати однакову для всіх мов систему частин мови, бо в кожній мові є багато своєрідного в членуванні слів на частини мови. По-перше, не в усіх мовах є одні й ті самі частини мови, по-друге, у різних мовах є суттєві відмінності в характерних ознаках однієї й тієї ж частини мови. Звичайна для європейських мов схема частин мови не підходить для багатьох мов Азії, Африки й Америки.

Отже, відмінності в частинах мови різних мов стосуються як самого складу, так і обсягу окремих частин мови. Якщо основні частини мови - ім'я та дієслово - виділяють в усіх мовах світу, що є відображенням універсальності функціонально-семантичних категорій субстанціональності й процесуальності (тобто предмета і дії), то в інших частинах мови є значні розбіжності. Так, у деяких мовах Північної Америки й Африки не розрізняють прислівника і прикметника. У китайській мові виділяють такі частини мови, як ім'я, куди відносять іменник та числівник, предикатив, куди входять дієслова і прикметники, а також прислівник. Прикметники об'єднані з дієсловами в одну частину мови на основі здатності бути присудком без допоміжної зв'язки. Подібне маємо і в бірманській мові. У деяких мовах виокремлюють лише іменник і дієслово, як, наприклад, в індіанській мові йума.

В англійській мові протиставлення прикметника й іменника зведене до мінімуму. У тюркських мовах є проблема тлумачення так званих "зображувальних слів", тобто таких, які імітують звук або є "образними", як окрему частину мови.

Ускладнюють класифікацію слів за частинами мови і явища переходу слів із однієї частини мови в іншу, що свідчить про існування більш-менш стабільних проміжних ланок між частинами мови. У тюркських, монгольських та тунгусо-маньчжурських мовах перехід іменників у прикметники та прислівники і навпаки має масовий характер.

Пояснення:

Для экономики Англии до середины XIX века были характерны две особенности: громадные колониальные владения и монопольное положение на международном рынке.

Развитие империалистической экономики ВеликобританииГлавными особенностями экономического развития Англии конца XIX – начала XX века стали:

— утрата промышленного первенства и господства на мировом рынке;

— рост капиталистических монополий, особенно колониальных и военно-промышленных;

— создание мощных банков и финансовой олигархии;

— возрастание роли экспорта капитала, в том числе в пределы Британской империи (колонии) и в зависимые страны;

— превращение колониальной монополии в решающий фактор экономического и политического положения Англии во всемирном хозяйстве.

Под действием закона неравномерности экономического и политического развития капитализма ускорился экономический рост молодых капиталистических государств – конкурентов Англии в области промышленного производства, особенно США и Германии, создавших свою промышленность на более высокой технической основе. Вначале они стали вытеснять английские товары с собственных внутренних рынков. Одновременно на мировом рынке начинается использование методов бросовых цен – «демпинга» (особенно Германией).

Иностранная конкуренция прежде всего отрицательно сказалась на тяжелой промышленности. По абсолютным размерам производство Англии еще росло, но стало отставать по темпам и развитию техники. Если в 1870 году по производству чугуна Англия превосходила Германию более чем в четыре раза, США – в три раза, то в 1913 году она уже уступала США в три раза, Германии – в два раза.

На экономике отрицательно сказались кризисы перепроизводства 1873 и 1882 гг. и продолжительная депрессия, а также затяжной аграрный кризис начала 70-х – середины 90-х годов XIX века, вызванный притоком в Европу американского хлеба. Последнее явилось результатом технической революции на морском транспорте, удешевившей доставку хлеба. Аграрный кризис в Англии протекал острее, чем в других странах из-за высокой абсолютной ренты в силу существования огромных частных владений земельной аристократии. Цены на хлеб резко упали. Что касается промышленной буржуазии, то она, заинтересованная в дешевом привозном сырье и продукции, была против аграрного протекционизма. В итоге зависимость Англии от внешних рынков и ввоза продукции увеличилась.

Конкуренция, концентрация производства вели к возникновению монополий. Однако процесс шел медленно и противоречиво, характеризуясь неравномерностью развития между новыми и старыми отраслями и предприятиями. Старые отрасли использовали устаревшее оборудование, имели высокие издержки производства, для них более выгодным был вывоз капитала и помещение его в доходные отрасли (военную и химическую).

В то же время происходило ускорение централизации капитала. В 1863 году существовало 639 акционерных компаний, а в конце XIX века ежегодно их образовывалось до 4000.

Первые монополии возникли в новых отраслях – англо-германский трест взрывчатых веществ «Динамит-Нобель» (1886 год) и химический трест «Юнайтед Алкали» (1890 год). К 1890 г. действовало около 30 картелей (в три раза меньше, чем в Германии) в писчебумажной, ковровой, стекольной промышленности. Несколько крупных фирм складывается в тяжелой промышленности.

Потеряв промышленную монополию, Англия и в начале 20 века сохраняла первенство в некоторых отраслях. К примеру, в кораблестроении в 1913 году она производила 58% всех судов в мире (1896-78%).

Рост милитаризма, гонка вооружений, в частности, в области строительства военно-морского флота, расширяли связи между военно-промышленными компаниями капиталистических стран. Так, компания «Гарвей Стил», основанная в Лондоне в 1894 г. и возрожденная в начале XX в., объединила военно-промышленные фирмы Англии, Германии, Франции, Италии

Объяснение: