Расскажите о судьбе индейского населения.

Индейцы вначале радушно приняли европейцев, но вскоре между ними начались столкновения. Европейцев было больше, так как они были земледельческим народом, а североамериканские индейцы – охотниками и собирателями. Индейцев начали истреблять целенаправленно, за убийство «краснокожего» давали большое вознаграждение. К тому же, индейцев косили принесённые европейцами болезни, против которых у аборигенов не было иммунитета и алкоголизм, который также был незнакомым явлением, потому ни в организме местных жителей, ни в их культуре не было средств противодействия пагубным последствиям употребления спиртных напитков. В результате, к началу ХХ века выжило лишь небольшое число индейцев в специально выделенных для этого резервациях, расположенных на малопривлекательных для европейцев землях.

Какой класс?
Моё любимое время года-лето. В эту пору все гуляют, наслаждаются временем, купаются и наслаждаются. Я люблю это время года за его жару, ведь летом не наденешь куртку, а я очень люблю шорты и футболки. Летом можно играть во все виды спорта: футбол, волейбол, баскетбол, пионербол и ещё во много чего! А летом мы с родителями часто едем в Турцию к тёте, это наша традиция. Я очень люблю лето, потому что летом каникулы и свобода!

Sezonul meu preferat este vara. În acest moment, toată lumea se plimbă, se bucură de timp, înoată și doar se bucură. Îmi place această perioadă a anului pentru căldura sa, deoarece vara nu veți mai pune o geacă și chiar îmi plac pantalonii scurți și tricourile. Vara poți juca tot felul de sporturi: fotbal, volei, baschet, pionerball și multe altele! Iar vara, părinții și cu mine mergem deseori în Turcia cu mătușa mea, aceasta este tradiția noastră. Îmi place foarte mult vara, pentru că vara vacanțele și libertatea!
Надеюсь правильно!

Відповідь:

Хто не пам’ятає минулого, тому важко будувати майбутнє... Історія конкретної родини часто відтворює історію всієї держави…

Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?

Усього лише документ і доказ… А для мене це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна –  моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі і вимордуване голодом та репресіями.

Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже в другий клас. Діти в школу ходили голодні, але якісь коржики чи оладки ділили по кусочку або мінялись. У нас не було вдома зерна і борошна, але батько ловив вершами і ятерями рибу і раки, то мати варила раки, а я в школі на якийсь оладок поміняю. Одній дівчині дала рака, вона пообіцяла на другий день дати чогось хлібного, але не дала, хоч у кармані і був оладок, то мені було обідно дуже.

У людей забирали все, що їстівне: зерно, квасолю... Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. Коли вдома додивилася, то в торбині були і перемелені качани з кукурудзи. Тому мати сушила щавель кінський, мняла і додавала до тих висівок, щоб на черені коржів спекти. Весною чухрали бруньки, літом – листя з липи, потім цвіт акації, – сушили, добавляли у тісто на коржі.

А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. Люди замітили, що дітей не видно, – підслідили у вікно, коли вона з сундука піднімала за руку дитину. Люди, перелякані, заявили Бруснику (голова сільської управи у Суботові. - авт.). Коли до неї прийшли, вона жарила м'ясо. Тоді ту жінку забрали і більше ніхто не бачив її, а в тій хаті ніхто більше не жив, поки і не розвалилась.

Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки в рот ложили, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. Коли жито ще тільки наливалося, мати жала його, оббивала об драбину, а із зерна кашу варила. Трохи давала поїсти, а то лишала на другий раз. Діти дуже хотіли: іще хоч трошки.

Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку. Думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом».

Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже минуло декілька років, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них вже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.

Пояснення: