Какие меры профилактики необходимо осуществлять для предотвращения распространения инфекционных заболеваний, переносимых представителями семейств Беличьи и Мышиные?

Наприкінці квітня 1926 року в Україну повернувся вже не молодий (йому було 55 років) поет, перекладач, театральний критик, драматург, публіцист, літературознавець і громадський діяч. Його ім’я — Микола Кіндратович Вороний — не було тоді, мабуть, відоме отим «широким пролетарським масам», чиїм ім’ям щомиті клялася «робітничо-селянська» влада. Проте вагу творчості цієї людини для української національної культури пречудово усвідомлювали такі авторитетні митці, як Максим Рильський, Павло Тичина, Олександр Білецький, Микола Зеров...

Вони чудово знали, що йдеться про близького друга й молодшого соратника Івана Франка («ідеалістом непоправним» назвав Іван Якович 30-річного Миколу у відомому вступі до поеми «Лісова ідилія»); про видатного поета, який усе своє творче життя прагнув долучити українську літературу до вершинних досягнень літератури європейської та світової, до сучасних набутків закордонної естетичної думки, — йому близький був духовний світ Шеллінга та Бодлера, Шопенгауера та Верлена, Спінози й Ніцше, а українські велетні Тарас Шевченко й Михайло Драгоманов назавжди, ще з юнацьких років, надихали Вороного на служіння рідному народові. Величезний вплив на формування світогляду нашого героя справило становлення молодого українського театру й такі корифеї, як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Микола Садовський. Вороний, який в молодості певний час сам перебував у складі мандрівних театральних груп, у перші два десятиліття ХХ сторіччя був загальновизнаним найкращим в Україні театрознавцем, започаткувавши в нас фахове вивчення цього виду мистецтва.

Однажды маленький енотик спросил у своей мамы: "А почему солнце такое яркое?". И она ответила: "своим светом оно отдает людскую теплоту сердец, золото улыбок и мягкость влюбленного взгляда". Енотик подумал, что теперь каждый день будет дарить всем улыбку, чтоб  солнце светило ярко-ярко и радовало всех-всех его друзей и близких.

"Но почему иногда пасмурно?"- вновь поинтересовался малыш. "Иногда... мы забываем о том, что должны нести добро и тогда солнышку становится грустно и оно закутывается в одеяло из пушистых облаков". Енотик понял и твердо решил, что не позволит людям забыть о том, что они должны быть немного добрее друг к другу и тогда мир изменится, непременно изменится.

Объяснение: надеюсь, что