При росте объема производства величина переменных затрат на единицу продукции равняется уровню постоянных затрат в расчете на единицу продукции увеличивается

Объяснение:

Юний друже, перед тобою – одна з найпривабливіших книжок світової літератури», – так починається передмова Івана Драча до поеми «Пісня про Гайавату» в перекладі Олександра Олеся.

Були ще й інші переклади на момент написання цієї передмови. Приміром, той же Корній Чуковський колись доклав зусиль, аби «Гайавата» зазвучала російською, а переклад Івана Буніна вважається одним із кращих взагалі. Навіть Панас Мирний колись створював українську версію «Гайавати». Я читав поему тільки в тому вигляді, якого надав їй Олександр Олесь, але не думаю, що він особливо додав від себе, скоріш за все, суть залишилася незмінною. Не знаю, який саме текст читав Іван Драч, але те, що він написав у передмові, дещо спотворює, спрощує зміст поеми Генрі Лонгфелло.

Є в передмові правильні речі. От, наприклад, про схожість «Пісні про Гайавату» з «Малою Еддою» і «Старшою Еддою». Хоча відзначити цю схожість – аж ніяк не заслуга дослідників, сам Лонгфелло це роз’яснив, назвавши свою поему «індійською Еддою». (Іван Драч вживає саме “індійці”, а не “індіанці”, тож тут і далі в тексті я теж вживатиму “індійці”, аби уникнути плутанини). Дослідники можуть хіба що досліджувати, як саме і в чому ця схожість виявляється, – якщо їм зайнятися більше нічим. Пишуть, що «сам розмір поеми – чотиристопний хорей – взятий з «Калевали». «А при старанному співставленні, – додає Драч, – в образі індійського вождя можна знайти риси героїв і богів античного світу (Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса), риси героїв європейського епосу і руських богатирів. Отож народився синтетичний образ на індійсько-американській основі – такий привабливий, такий людяний».

І образ Івану Драчу здається синтетичним, і саме народження «Пісні про Гайавату» теж. Все в нього просто: є письменник, який володіє дванадцятьма мовами, глибоко знає староісландську міфологію, а ще цей письменник залишає викладацьку працю в коледжі і тепер має вдосталь часу, аби «на дозвіллі копирсатися в шеститомному довіднику Генрі Скулкрафта, американського етнографа, який склав і видав працю під заголовком «Історичні й статистичі відомості про минуле, сучасне і майбутнє індійських племен Сполучених Штатів» (1851-1857)». Як все доладно виходить!

Не менш спритно Іван Драч у передмові на три сторінки перетворив одну з найважливіших американських поем про Америку на збірник віршів про мир у всьому світі й дружбу між народами. От що пише в кінці: «Яка ж актуальна зараз Люлька Згоди, породжена індійськими міфами, саме тепер, коли перед людством нависла загроза ядерного знищення! Який привабливий образ Гайавати, що вчить будувати мудре і прекрасне життя, позбавлене ворожнечі і війн!»

При цьому не можна звинувачувати Івана Драча в тому, що він погано ознайомився з записками самого автора поеми. Лонгфелло пояснював про «Гайавату»: «Я написав її на основі легенд, які панують в середовищі північноамериканських індійців. В них іде мова про людину дивного походження, яка була послана до них, щоб розчистити їхні річки, ліси і риболовні місця і навчити народи займатися мирним ремеслом».

Здається, саме і тільки про мир і дружбу ця книжка. Так, мабуть, подумав Іван Драч, і від загальної ідеї твору переходить до деталей: захоплюється дотепністю і влучністю описів спритності Гайавати, підкреслює вмілу роботу поета, який органічно веде свого героя «стежкою добра і порозуміня», відмічає схожість народних уявлень про «скромінсть і вихованість молодих красунь всіх народів – здається, мова йде не про дакотянку з Великих Озер, а про якусь слобожанську відданицю з повістей Квітки-Основ’яненка чи про саму Наталку Полтавку».

Треба сказати, що це книжка для дітей середнього шкільного віку. То може через це Іван Драч спрощує, лише загальними штрихами змальовує суть. А може тому фокусується тільки на одній стороні поеми, бо саме ця сторона його цікавила найбільше? Може. Мене ж цікавить, якщо на те пішло, не та сторона.

Эпоха Возрождения в Испании имела свои особенности, причиной этому была политическая и общественная ситуация в стране. После начала эпохи Возрождения в Италии в Испании сразу же проявилась католическая реакция. Она усилилась с началом Реформации в странах Европы.

Ренессансные явления в творчестве и миросозерцании испанских поэтов и писателей почти сразу обрели черты барокко. Эстетика барокко отчетливо проявилась в романе «Дон Кихот» Мигеля де Сервантеса. Испанское барокко – это миросозерцание, в котором человеческое достоинство постоянно проверяется верой в добро и Бога.

Испанские театры сначала создавались в кораллях – это гостиничные дворы. Окна, которые выходили во двор, были ложами. Перед самой сценой ставили скамьи для привилегированных верст населения. Остальные зрители оставались во дворе. Сценический был глубоким и широким. Посредине сцены был занавес, который ее разделял на задний и передний план. Балкон во время действия всячески использовался. Он мог быть окном, горным уступом, башней.

Спектакль был синтетическим действием, которое объединяло в себе разные виды искусств. Начиналось представление под аккомпанемент гитары, потом произносили пролог, после этого была сама пьеса. В антракте разыгрывали танцевальные номера, сайнеты – небольшие пьесы с плясками и музыкой, интермедии. Действия заканчивалось мохинагой – всеобщим танцем в масках с шутками и куплетами. Действие, которое вмещалось в один акт, длилось один день – это сценическое время внутри постановки. Испанские пьесы в то время подразделялись на хорнады – дни. Интермедия – это пьеса со своим сюжетом. Ее разыгрывали после каждой хорнады. Основной сюжет получался разбавленным другими действиями. Зрителям нужно было напоминать сюжет.

В Испании сложился особенный театральный жанр – пасос, который представлял собой испанский фарс. Испанскому театру не свойственна трагедия. Если говорить об испанском театре тех времен, то не стоит забывать о маньеризме – это один из стилей искусства. Это направление развивалось в 16 столетии. Для него характерно представление о шаткости судьбы человека и эфемерности мира.

Ранее творчество маньеристов было проникнуто трагизмом и мистической экзальтацией. Маньеризм отражал разрушенный мир, в котором человека интересовал только он. Для пьес характерны счастливые концы, конкретный сюжет, когда характеры стают масками. Яркий представитель маньеризма – Тирсо де Молин.

Лопе де Вега создал более 2000 пьес, из которых до наших дней сохранилось 426. Дерзкий в жизни, Лопе поднял руку и на традиции испанской драматургии: он отказался от принятого тогда принципа единства места, времени и действия, сохранив лишь последнее, и смело объединял в своих пьесах элементы комического и трагического, создав классический тип испанской драмы.