Что изменится, если: рабочий день увеличится на 10%, численность персонала сократится на 5%, рабочий день уменьшится на 1%, среднечасовая

      проблема жизни и смерти связана с переживаниями человеком своего собственного пребывания в мире. двойственная (биологическая и социальная) природа человека обуславливает то, что он рождается как бы дважды. в начале как биологическое существо (индивид), а затем как социальное (личность). поэтому философы и смерть рассматривают не только как природное, но и как социальное явление

      тема смерти является ведущей в любой религии, поскольку именно с позиций ее неизбежности выявляются смысл и ценности земного существования человека. достаточно вспомнить о реинкарнации, колесе смерти-жизни и карме во многих восточных религиозно-философских системах. в христианском понимании сама смерть есть переход к новой вечной жизни ("смертью смерть поправ"). в материалистической традиции смерть представлялась как полное или частичное растворение в природе. но то, что земная сознательная жизнь — это только краткий миг на фоне чего-то бесконечного и неизвестного ("дар бесценный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана? "(p.s. цитата из   стихотворения а.с. пушкина "не напрасно, не случайно" и то, что смерть, в конечном счете, уравнивает всех людей, являлись общепринятыми.

      познание жизни стало одной из главных , к решению которых человек приступил с момента своего осознанного существования. однако при всей очевидности и наглядности феномена жизни - познание сущности жизни, ее критериев, закономерностей развития, оказалось делом чрезвычайно сложным. показателем этой сложности служит факт, что до сих пор современная биология не смогла дать научного определения жизни. но у философов и ученых выработалось представление о качественном отличии живого от неживого, о наличии общих свойств у микроорганизмов, растений, насекомых, пресмыкающихся и животных, включая человека. эти общие свойства и являются главными признаками жизни, отличающими ее от неживой материи. рассмотрим основные признаки жизни.

      осознавая конечность своего земного существования и задаваясь вопросом о смысле жизни, человек начинает вырабатывать собственное отношение к жизни и к смерти. эта тема занимает центральное место во всей культуре человечества. мировой культуры раскрывает извечную связь поисков смысла человеческой жизни с попытками разгадать таинство небытия, а так же со стремлением жить вечно и если не материально, то хотя бы духовно, нравственно победить смерть.

      поисками ответа на этот вопрос занимаются многочисленные направления философии. философия, если она не является догматической, аппелирует(обращение за советом, поддержкой)прежде всего к разуму человека и исходит из того, что человек должен искать ответ самостоятельно, прилагая для этого собственные духовные и   усилия. философия человеку, аккумулируя и критически анализируя предшествующий опыт человечества в этих поисках.

объяснение:

арабсько-хозарські війни були епізодом довгої боротьби між кочуючими на північ від кавказу різними і розташованими на південь від нього цивілізованими державами, коріння яких сягають глибокої давнини. головними шляхами вторгнень номадів були дар'яльська ущелина і каспійська брама, а тому розташовані південніше держави здавна прагнули їх контролювати. саме тому шахи держави сасанідів проявляли до них великий інтерес і розгорнули в v–vi століттях грандіозне фортифікаційне будівництво в дербенті[6][7], що став в майбутньому одним з ключових місць зіткнень хозар і арабів[1]. у цей час були зведені такі споруди, як дербентський мур і фортеця нарин-кала. варто відзначити, що в середньовіччі виникла легенда, згідно з якою всі ці укріплення звів олександр македонський, заточивши тим самим міфічні племена гог і магог[8]. саме завдяки цій легенді каспийска брама отримала свою другу назву — александрова брама. крім того, ранньосередньовічні автори асоціювали гог і магог з хозарами, які прийшли на зміну скіфам і гунам][9].

після того, як арабський халіфат підкорив державу сасанідів, араби успадкували проблему захисту своїх північних рубежів від номадів. проте на відміну від персів, які посіли глуху оборону, араби, слідуючи мусульманській концепції про поділ світу на дар аль-іслам («простір ісламу») і дар аль-харб («простір війни»), вважали своїм обов'язком ісламізувати племена номадів і включити їх землі до складу своєї держави[10]. тому східна частина кавказу (сучасні дагестан , азербайджан і іранський азербайджан) стала ареною регулярних військових дій між хозарами і арабами. головними цілями арабських військ були міста дербент, беленджер і семендер . через це хозарам довелося перенести свою столицю з семендер в більш віддалений і безпечний ітиль[11].

крім того, арабсько-хозарські війни були деякою мірою пов'язані з арабсько-візантійською боротьбою за східну частину анатолії, яка ічно примикає до кавказу. візантійські імператори розуміли, що хозарський каганат може бути для них дуже цінним союзником проти мусульман і прагнули зміцнити відносини з ним. тому у 705 році імператор юстиніан ii взяв у дружини хозарську принцесу[12][13]. можливість хозар і візантійців взаємодіяти через територію вірменії представляла для халіфату серйозну небезпеку, особливо враховуючи відносну близькість вірменії до сирії, в якій розташовувалася столиця омейядів — . тому деякі візантісти, зокрема, дмитро оболенський, називають головною причиною арабсько-хозарських війн прагнення мусульман позбавити візантію сильного союзника в особі хозарії[14]. проте ймовірніше, що самі візантійці спонукали хозар атакувати халіфат, прагнучи зменшити зростаючу напругу у своїх східних кордонів[15]. трохи пізніше, в 733 році, інший візантійський імператор, лев iii ісавр, заради зміцнення хозаро-візантійського союзу одружив свого сина і спадкоємця костянтина на хозарській принцесі чичак[16][17].

також як додатковий привід для конфліктів було висунуто припущення, що араби прагнули з їх взяти під свій контроль північну гілку великого шовкового шляху. однак історик джеральд мако оскаржує цю твердження, вказуючи, що затухання арабо-хозарських конфліктів відноситься якраз до часу найвищого розквіту шовкового шляху, тобто до другої половини viii століття[18].