Евразия. страны-"карлики" (с маленьким населением), указать кол-во населения.

Ватикан-832 человека андорра-86 165 человек лихтенштейн-36 476 человек сан-марино-32 075 человек монако-30,5 тысяч человек

У порівнянні з іншими зонами України Степ одержує найбільшу кількість сонячного тепла, але найменшу кількість осадків. Із заходу на схід температури січня змінюються від -2 до -9 С , температури лип-ня — від +20 до +24 °С. Річна сума опадів зменшується з північного заходу на південний схід — від 450 до 300 мм. Це є причиною маловодності степових річок.

Природних лісів у Степу дуже мало. Вони ростуть переважно в бал-ках (байрачні дубові ліси), у заплавах рік (заплавні ліси), на піщаних терасах (соснові ліси). Є й штучні лісові масиви. Повсюдно в Степу ство-рено лісові полезахисні смуги.

Степ сильно змінений людиною. Природна рослинність збереглася в заповідниках, на схилах річкових долин і балок,

У північних районах є лучні степи з пишним різнотрав'ям (конюшина, шавлія, сон-трава та ін.) і степовими злаками. Ґрунти — звичайні чорно-земи, типові чорноземи. Далі на південь — різнотравно-типчаково-кови-лові степи на звичайних чорноземах поступово переходять у типчаково-ковилові на південних чорноземах. Ще далі на південь — сухі степи з роз-рідженим травостоєм із злаків, полину, солянок на каштанових ґрунтах.

Тваринний світ: крім численних дрібних гризунів у степу живуть землерийки, кроти, сліпці. Бабак звичайний зараз зберігся тільки в Лу-ганському заповіднику та у двох заказниках Харківської області. Харак-терні для степу ховрашки, зустрічаються ласка, горностай, степовий тхір, борсук, лисиця та ін., із птахів — жайворонки, перепели, куріпки, рідко — дрохви, орли.

Рілля в стопу складає 75% земельного фонду. Лісостепова зона України

Лісостепова зона простяглася від Прикарпаття до Середньоросійської височини. Північна межа (із Поліссям) проходить поблизу Львова, Ше-петівки, Житомира, Києва, Ніжина, Глухова, а південна — по лінії Ананьїв — Знам'янка — Олександрія —— Красноград — Балаклія —Куп'янськ.

Рельєф Лісостепу різноманітний. На Правобережжі зона займає Волино-Подільську і Придніпровську височини, на Лівобережжі — частину Придніпровської низовини і відроги Середньоросійської височини.

Зональними типами грунтів є сірі лісові ґрунти (під лісовими маси-вами), а також типові чорноземи (під лучним різнотравним степом). У заплавах річок поширені лучно-чорноземні ґрунти, Клімат Лісостепу помірно континентальний. Із заходу на схід січневі температури змінюються від -5 до -8 °С, липневі — від +18 до +22 С. На заході випадає 550-750 мм, на сході — 450 мм опадів на рік. Густота річкової сітки зменшується із заходу на схід.

У Лісостепу переважають широколистні ліси, головним чином дібро-ви. Бук утворює великі масиви на крайньому заході. Граб характерний для лісів Придніпровської височини. На Лівобережжі домінує дуб із домішкою клена, липи, ясена. Соснові і сосново-дубові ліси займають піщані тераси річок.

Ландшафти Лісостепу сильно змінені людиною. За останні сторіччя лісистість зменшилася від 40-50 до 5-10%. Середня розораність Лісо-степу складає 75%, а на Лівобережжі — навіть 90%. Природні умови сприятливі для вирощування пшениці, кукурудзи, гречки, цукрового буряка і багатьох інших культур.

Для Лісостепу є характерним поєднання тваринного світу Полісся і Степу. У лісах водяться лбсь, дикий кабан, козуля, вовк, барсук, куниця, білка. На степових ділянках типові тварини — заєць-русак, лисиця, гри-зуни (ховрашки, хом'яки, миші); із птахів — сіра куріпка, перепел.

Лісостеп України поділяється на чотири фізико-географічні провінції: Західне-Українську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережне-Дніпров-ську, Середньоросійську.  

Степова зона України

Степова зона займає близько 40% території України. На півночі Степ межує з Лісостепом по лінії Ананьїв — Знам'янка — Олександрія — Красноград — Балаклія — Куп'янськ. Степ охоплює Причорноморську низо-вину, південні частини Придніпровської височини та Придніпровської ни-зовини, Донецьку і Приазовсь

Объяснение:

надеюсь

Население этих стран было вынуждено искать заработок в бывших метрополиях - Великобритании, Франции, Нидерландах, Италии. В 1960-1970-е гг. основными поставщиками рабочей силы стали: в Азии - Индия, Пакистан, Малайзия, Вьетнам; на Ближнем Востоке - Египет, Ливан, Иордания; в Африке - Марокко, Алжир, Тунис. В 1980-е гг. возросла внутриконтинентальная миграция: в страны с высоким уровнем жизни переселялись жители юга Европы, а в 1990-е гг. в связи с распадом СССР и социалистического лагеря - граждане восточноевропейских государств. В европейских странах, нуждавшихся в рабочей силе, действовало либеральное миграционное законодательство и проводились т.н. "амнистии" в отношении уже въехавших в страну нелегальных иммигрантов.

По оценке Управления Верховного комиссара ООН по делам беженцев (УВКБ), в 1970-е гг. в Европу прибывало примерно по 30 тыс. беженцев и мигрантов в год, в начале 1980-х гг. - по 100 тыс., в 1986 г. их было уже 200 тыс., а в 1989 г. - 317 тыс. В 1992 г. на континенте было зарегистрировано около 700 тыс. мигрантов, что стало максимальным показателем для послевоенной Европы.

В это время многие страны Европейского союза ужесточили миграционный режим, в результате чего уже в 1997 г. количество ищущих убежище в Европе сократилось до 333 тыс., однако в 1999 г. военные действия НАТО в Югославии, продолжающиеся гражданские войны и вооруженные конфликты в некоторых странах Азии и Африки увеличили их число до 440 тыс. Значительную долю составляли албанцы из Косово, курды из Турции и Ирака, афганцы. В 2000-е гг. источниками новой волны миграции стали африканские государства, расположенные к югу от Сахары (Гана, Нигерия, Сенегал, Сомали, Чад).