Форми власності сільського господарства

еволюція форм власності. розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у xx ст. відбувався через створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин. так, в ії існує унаслідувана ще з часів феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яка здається в оренду.

у сша кількість фермерських господарств з початку xx ст. до середини 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до майже 2 млн. на одне господарство припадає в середньому 180 га землі. до 60% з них ведуть господарство самі, без залучення найманої робочої сили. з них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. водночас 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х років понад 70% сільськогосподарської продукції, наймаючи майже 80% робочої сили. кожне з цих господарств володіло в середньому 1400 га землі й було крупним науково-виробничим об'єднанням. їх роль у третьому тисячолітті ще більше посилиться.

у сша налічується до 5 тис. кооперативів, які переробляють майже 30% фермерської продукції. у швеції — понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

у країнах західної європи розмір фермерських господарств значно менший. так, у данії середня ферма має 32 га землі, в німеччині — 18, у бельгії — 15, у франції — 14, в італії — 6, у. греції — 4 га. але характерним для цих країн є вироблення основної маси сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами. крім того, існування більшості цих ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій на сільськогосподарську продукцію, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах єс 50%, у сша — 35, в японії — 75%. без такої фермерські господарства не могли б вижити. так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок. але така практика в україні не впроваджується.

орендні відносини. значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда — тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендарю або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. наприклад, у франції орендується більше половини земель, в ії — до 40%. у сша понад третини сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору продовжується.

щоб отримати землю в оренду, орендар повинен: мати відповідні знання і досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний вік (в ії — до 40 років, у франції до припинення 25-річного терміну оренди він не повинен досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі та ін.

різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з членів родини. у німеччині та ії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі. особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. наприклад, у сша в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій містять до 10 ферм.

аграрні відносини у колишньому срср. у колишньому срср штучно розрізняли дві форми власності — колективну і державну. насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною (удаваною), одержавленою. іння нею здійснювалося адміністративно-командними , впродовж кількох десятиліть через механізм "ножиць цін" (завищених на продукцію промисловості та занижених на сільськогосподарську), весь додатковий і значна частина необхідного продукту вилучалися з села. внаслідок такого пограбування селян зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. крім того, провадилася політика прискореного зменшення кількості колгоспів і збільшення — радгоспів. проте значно більша кількість зайнятих у сільському господарстві україни, родючі землі давали змогу виробляти майже таку саму кількість сільськогосподарської продукції, як і в окремих країнах європи.

після розпаду срср перед незалежними державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аграрних відносин

Барнаульский, Чулымский, Обский и др. Качество подземных вод этих горизонтов весьма различно. В большинстве случаев артезианские воды глубоких горизонтов минерализованы сильнее, чем залегающие ближе к поверхности. 
В некоторых водоносных горизонтах Обского и Иртышского артезианских бассейнов на глубине 1000-3000 м встречаются горячие соленые воды, чаще всего хлоридного кальциево-натриевого состава. Их температура от 40 до 120°, суточный дебит скважин достигает 1-1,5 тыс. м3, а общие запасы - 65 000 км3; такие напорные воды могут быть использованы для отопления городов, парников и теплиц. 
Подземные воды засушливых степных и лесостепных районов Западной Сибири имеют большое значение для водоснабжения. 
Поверхность Западно-Сибирской равнины дренируется многими тысячами рек, общая длина которых превышает 250 тыс. км. Эти реки выносят в Карское море ежегодно около 1200 км3 воды — в 5 раз больше, чем Волга. Густота речной сети не очень велика и меняется в разных местах в зависимости от рельефа и климатических особенностей: в бассейне Тавды она достигает 350 км, а в Барабинской лесостепи - всего 29 км на 1000 км2. Некоторые южные районы страны общей площадью более 445 тыс. км2 относятся к территориям замкнутого стока и отличаются обилием бессточных озер. 
Основные источники питания большинства рек — талые снеговые воды и летне-осенние дожди. В соответствии с характером источников питания сток по сезонам неравномерен: примерно 70-80% его годовой суммы приходится на весну и лето. Особенно много воды стекает в период весеннего половодья, когда уровень крупных рек поднимается на 7-12 м (в низовьях Енисея даже до 15-18 м) . В течение длительного времени (на юге - пяти, и на севере — восьми месяцев) западносибирские реки скованы льдом. Поэтому на зимние месяцы приходится не более 10% годового стока. 
Для рек Западной Сибири, в том числе самых крупных — Оби, Иртыша и Енисея, характерны незначительные уклоны и малая скорость течения. Так, например, падение русла Оби на участке от Новосибирска до устья на протяжении 3000 км равно всего 90 м, а скорость ее течения не превышает 0,5 м/сек. 
Важнейшая водная артерия Западной Сибири — река Обь со своим крупным левым притоком Иртышом. Обь принадлежит к числу величайших рек земного шара. Площадь ее бассейна составляет почти 3 млн. км2, а длина — 3676 км. Бассейн Оби располагается в пределах нескольких географических зон; в каждой из них характер и густота речной сети различны. Так, на юге, в лесостепной зоне, Обь принимает сравнительно немного притоков, но в полосе тайги их количество заметно увеличивается. 
Шесть рек бассейна Оби (Иртыш, Чулым, Ишим, Тобол, Кеть и Конда) имеют длину более 1000 км; протяженность даже некоторых притоков второго порядка иногда превышает 500 км. 
На Западно-Сибирской равнине располагаются около одного миллиона озер, общая площадь которых составляет более 100 тыс. км2. По происхождению котловин они разделяются на несколько групп: занимающие первичные неровности равнинного рельефа; термокарстовые; моренно-ледниковые; озера речных долин, которые в свою очередь делятся на пойменные и старичные. Своеобразные озера - «туманы» — встречаются в приуральской части равнины

Амазония — самая большая низменность на Земле

В сердце Амазонии протекает Амазонка, вторая река по длине в мире, имеющая по меньшей мере тысячу притоков, девять из которых также входят в двадцатку самых длинных рек планеты.

Амазонка образуется слиянием рек Мараньон и Укаяли. Длина от главного истока Мараньона 6437 км, от открытого в конце 20 в. истока Апачета — ок. 7000 км, от истока Укаяли свыше 7000 км.
Амазонку питают многочисленные притоки; около 20 из них длиной более 1500 км.
Наиболее значительные притоки: справа — Журуа, Пурус, Мадейра, Тапажос, Шингу, Токантинс; слева — Иса, Жапура, Риу-Негру.