Можно ли считать что берия и маленков сыграли позитивную роль в преодолении сталинизма?

Оно не были вынуждено, просто все устали от тридцатилетней "сталинской монархии", устали от собственного страха. хотелось почувствовать настоящую власть, что требовало коллегиального руководства страной и совсем иных подходов. 2. маленков-. уже в марте 1953 года на первом закрытом заседании президиума цк он заявил о необходимости « прекратить политику культа личности и перейти к коллективному руководству страной » , напоминая членам цк как сталин сам сильно критиковал их за насаждаемый вокруг него культ. в мае по инициативе маленкова было принято постановление правительства, вдвое уменьшавшее вознаграждения партийным чиновникам и ликвидировавшее т. н. «конверты» , дополнительные вознаграждения, не подлежащие учету. краткое время правления маленкова отличалось снятием множества запретов: на иностранную прессу, пересечение границ, таможенные перевозки. однако новая политика преподносилась маленковым как логическое продолжение прошлого курса, поэтому несельское население страны мало обратило внимания на перемены, плохо поняло и запомнило их. берия был значительно более мрачной фигурой. формально и он играл в либерала : одним из первых своих приказов создал комиссии и следственные группы по пересмотру дел, находящихся в производстве мвд. эти группы занимались в том числе делами арестованных « врачей-вредителей », арестованных по « делу авиаторов » и т. п. в результате расследований были освобождены многие осуждённые и подследственные. 4 апреля берия подписал приказ «о запрещении применения к арестованным каких-либо мер принуждения и воздействия» , то есть пыток. но нельзя забывать и того, что все эти "злоупотребления" если не возникли, то достигли своего пика именно при его непосредственном участии.

Объяснение:Піднесення польського визвольного руху на початку 1860-х років

Обурений насильницьким поділом його території і ліквідацією самостійної держави Речі Посполитої, протестуючи проти тяжкого національного гніту, польський народ (а також інші народи, що входили в Річ Посполиту: литовці, білоруси, українці) не припиняли боротьби за своє визволення.

На початку 60-х років 19 століття визвольний рух охопив значні маси населення колишньої Речі Посполитої. Після початку повстання у Варшаві було створено Національний Уряд, який видав "Маніфест" в якому закликав народи до боротьби проти окупації Російської імперії та створення Речі Посполитої Трьох народів.

У цьому русі чітко визначилося два напрями: шляхетсько-буржуазно-демократичний та поміщицько-буржуазний. Рушійними силами першого з них були робітники, ремісники й селяни, дрібна шляхта, нижч чиновництва, службовців і духовенства, другого—поміщики, середня і велика буржуазія, вищ духовенства і службовців. Різнорідний склад учасників визвольного руху зумовив наявність у ньому радикальної й поміркованої тенденцій.

Течія «червоних»

Домбровський Ярослав

Провідну роль у русі відігравали збідніла шляхта і дрібнобуржуазні елементи (так звана партія «червоних»). Вони ставили своєю метою завоювати національну незалежність і провести ряд буржуазних реформ. Але в поглядах і програмних вимогах «червоних» не було єдності. їх правий табір, очолений А. Гіллером, В. Марчевським, О. Авейдою та ін., відзначався поміркованими вимогами, був схильний до компромісу з поміщиками й поділяв націоналістичні погляди шляхти. Лівий табір «червоних» на чолі з 3. Падлевським, Ярославом Домбровським, Кастусем Калиновським, 3игмунтом Сераковським та ін. стояв на позиціях радикальних демократів і відстоював необхідність союзу з революційними силами Росії, прагнув до революційного здійснення буржуазно-демократичних перетворень. У його зверненнях та листівках висловлювалося і всіляко підтримувалося гасло: «За вашу і нашу свободу!»

Течія «білих»

Відповідь:

Кри́мське ха́нство (крим. Qırım Hanlığı, قريم خانلغى‎), самоназва — Престольний Крим та Половецьке поле (крим. Taht-i Qırım ve Deşt-i Qıpçaq, Та́хт-і Крим вє Де́шт-і Кипча́к[⇨]) — станово-представницька монархічна держава кримської династії Ґераїв. Існувала у 1441–1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм у 1441 році внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, визнала Османського султана як халіфа мусульман. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд, малих ногаїв Кубані та черкесів Північного Кавказу. У кінці XV та на початку XVI століття, до коронації Івана Грозного[1], вважалася єдиним спадкоємцем Золотої Орди, на підтвердження чого Литва, Польща, Московія сплачували Кримському ханству данину, та на вимогу завжди виставляли свої війська. Протягом XV — XVIII століть проводила перманентні каральні походи проти північних сусідів, яких вважала васалами — запорозьких козаків, Литви, Королівства Польського, Московії і донських козаків. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 року здобула повну незалежність як від Туреччини, так і від Росії в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії, що було письмово закріплено мирним договором. 1783 року Кримське ханство анексоване Російською імперією у результаті воєнної кампанії.

Пояснення: