Как изменилось в риме после изгнания седьмого царя

Римской республики началась с изгнанием последнего из семи римских императоров - луция тарквиния гордого. это случилось в 509 году, тогда же были избраны первые консулы римской республики, что закончило существование эпохи царей.  с установлением республики вместо царя, который занимал свой трон пожизненно,  стали избираться два консула. консулы избирались только из числа патрициев. срок их полномочий ограничивался одним годом.  консулы возглавляли заседания сената и народного собрания.   в их руках была  судебная власть, они командовали войсками во время войн. по окончании года правления  они отчитывались перед сенатом, ненадлежащее исполнение обязанностей могло окончиться для них наказанием.   большую роль играло также народное собрание, оно избирало магистратов, объявляло войну, заключало мир. значительно возросла роль сената, он контролировал магистратов, решал внешнеполитические и финансовые вопросы.

Объяснение:

Софійський собор, один із символів Новгородської республіки

Новгоро́дська респу́бліка — олігархічне державне утворення на північному сході Європи з 1136 по 1478 рік із центром у Великому Новгороді, правлячу верхівку якого складало велике боярство[1]. У період найбільшого розквіту крім власне Новгородської землі включала також території від Балтійского моря на заході до Уральських гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні.

Содержание

1 Становлення та зростання

2 Політичний устрій

3 Господарство

4 Культура

5 Боротьба із зовнішніми ворогами та занепад

6 Князі

7 Примітки

8 Література

9 Посилання

Становлення та зростання

Тенденції до відокремлення від Києва у Новгороді Великому — столиці Новгородської республіки виявилися вже на початку XI століття. Їхнім виразником було новгородське боярство, підтримане міським населенням, зобов'язаним платити данину та поставляти війська для походів київського князя. На початку XII століття Новгород уже починає за князів без узгодження з київським великим князем. У 1136 році боярство й купецька верхівка Новгородської феодальної республіки, використавши широкий рух народних мас, домоглися політичної самостійності. Значні торгово-ремісничі посади існували в стародавніх новгородських містах — Старій Руссі, Ладозі, Торжці, Корелі, Орєшку, що мали політичне самоврядування та вважалися пригородами (васалами) Великого Новгорода.

У XII–XIII століттях до складу Новгородської республіки входив Псков, що став відокремлюватися від Новгорода з середини XIII століття. Юридично його незалежність від Новгорода було визнано Болотовським договором 1348 року. В XII–XIII століттях відбувалося розширення території Новгородської феодальної республіки у східному та північно-східному напрямку. Освоювалися Обоніжжя, Подвиння, береги Білого моря. Югорські ж племена, що жили на Північному Уралі, сплачували данину Великому Новгороду. Північні володіння, багаті на хутро, морського звіра, рибу, сіль та інше, мали велике економічне значення для Новгородської феодальної республіки.

Політичний устрій

Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства. На чолі виконавчої влади стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду та деяких інші питання. У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких.

З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки. Новгородський князь за з інших князівств вічем, яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, за князювання Олександра Невського, новгородськими князями ставали звичайно великі князі володимирські.

В 312 году от Рождества Христова римский император Константин вел борьбу за столицу империи, Вечный город — Рим. Всю империю, еще недавно так успешно восстановленную императором Диоклетианом, лихорадила гражданская война. Красивая идея коллективного руководства государством из двух августов и двух цезарей, сменявшихся каждые 20 лет, оказалась утопичной. Как только Диоклетиан добровольно вышел на пенсию, его наследники и соправители тут же рассорились и принялись делить власть. В западной части империи соперничали два сына бывших августов: 40-летний Константин, за которым шли легионы Британии и Галлии, и Максенций, владевший Италией и Африкой. Историки, ссылаясь на слова самого Константина, рассказывают, что перед решающей битвой за Рим император (в то время поклонник солнечного культа, как и многие военные люди в Римской империи) увидел в небе знамение — знак в виде солнечного креста. Очень суеверный, как и все римляне той эпохи, император истолковал это как знак покровительства со стороны христианского Бога: именно с христианством ассоциировался в то время крест. Монограмма, увиденная императором в виде букв «хи» и «ро» (☧), была изображена на знаменах Константина, на щитах его воинов, а после славной победы над императором Максенцием и взятия Рима стала своего рода гербом Римской империи: ее можно видеть на многих саркофагах, зданиях и украшениях церквей того времени и будущих, уже христианских веков.

Следует отметить, что христианство при Константине вовсе не стало официальной государственной религией: и сам Константин, и его многочисленные подражатели из числа военной и гражданской элиты хотя и обратились, то есть уверовали в Христа, но не спешили принимать крещение и по долгу службы нередко участвовали в языческих обрядах. И большинство населения империи, конечно же, в то время не составляли христиане. Но христианство уже стало религией, которой покровительствовала государственная власть, что в Римской империи значило очень много. Тем более что прежняя, языческая религия держалась исключительно на государственном статусе, поскольку римский император по должности одновременно являлся главным жрецом, великим понтификом (а по-гречески — архиереем). И как только император перешел в другую веру, официальная римская религиозная традиция очень быстро стала сходить на нет.

Но и сам Константин, и другие военачальники и политики того времени далеко не сразу принимали крещение. Это очень важно отметить: крещение воспринималось в то время как печать, окончательное вхождение в ряды Церкви Христовой, которое обязывало соответствовать очень высокому стандарту христианской жизни. И крещеный человек не мог за участвовать в войнах, утверждать смертные приговоры, из которых в то время в основном и состояло римское законодательство, так что люди, занимавшиеся государственной деятельностью, в том числе и сами императоры, откладывали крещение до смертного одра, оставаясь в статусе оглашенных  

. Но это вовсе не значит, что они не были верующими. И сам Константин Великий, и все его преемники были ревностными христианами, хотя и не могли в одночасье искоренить многовековые языческие традиции, тем более что с этими традициями связывались военные победы и слава Римской державы (не случайно статуя богини Виктории украшала римский Сенат, и как раз вокруг нее впоследствии проходила драматичная борьба между императорами-христианами и еще сохранявшими верность старой традиции римскими сенаторами).

Объяснение: