Какие города были столицей российского государства в разные периоды его существования? 9-15 век , 15-17 век, 17- начало 20 века, 20 век, за ранее!

В Европейской России в 1905 г. крестьянам принадлежало более трети земли (138,7 млн десятин — так называемые надельные земли), находившейся в сельскохозяйственном использовании (всего такой земли было около 440 млн десятин). Около четверти этой земли являлось частнособственнической (101,6 млн десятин), а остальную часть составляли государственные, удельные (принадлежавшие императорской фамилии), церковные и другие владения. В 1905 г. 66% дворянских семей не являлись землевладельцами, однако меньшая их часть, 34%, владела 53 млн десятин — такое же количество земли крестьяне брали в аренду. Многие помещики по-прежнему вели хозяйство на полуфеодальной основе: сдавали часть пашни в аренду крестьянам, которые за это обрабатывали помещичью запашку, используя, как правило, свой инвентарь. Отдельные помещики сокращали до минимума собственную запашку, но крестьяне получали от них землю на самых кабальных условиях. В некоторых помещичьих хозяйствах полуфеодальные и капиталистические методы хозяйствования тесно переплелись, дополняя друг друга. Вместе с тем — и в этом секрет её сохранения властями — община являлась сельской административной единицей. Как признавался С. Ю. Витте, селянин «перестал быть крепостным помещика, но сделался крепостным крестьянского управления, находившегося под попечительским оком земского начальника». С «административно-полицейской точки зрения», пояснял Витте, община была очень удобна: «легче пасти стадо, нежели каждого члена стада в отдельности». В начале XX в. община стала особо заметно тормозить развитие производительных сил в сельском хозяйстве, препятствовать созданию рынка свободной рабочей силы и купле-продаже земли.

Гетьман Петро Дорошенко є одним з найбільш знаних державних діячів ранньомодерної України, який боровся за її незалежність. Адже ще його відомий супротивник, король Речі Посполитої Міхал Корибут Вишневецький зазначав, що «Дорошенко… не бажає, щоб польська шляхта повернулася до своїх спадкових маєтків, а хоче, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням» [92]. Ми вже неодноразово звертали увагу на різні проблеми міжнародного утвердження Українського гетьманату за часів правління П. Дорошенка, а також присвятили висвітленню його діяльності окрему книгу [93].

У даному повідомленні хочемо розкрити спроби гетьмана забезпечити невтручання уряду Московського царства у внутрішні справи Української держави протягом 1667 – 1674 рр., від часу укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою й до моменту звільнення Правобережжя від присутності російських і польських військ за до Османської імперії.

Насамперед московська політика П. Дорошенка визначалася положеннями Андрусівського перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою про розподіл сфер впливу над непокірною Україною. Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, гетьман Дорошенко на початку лютого 1667 р. відразу ж відіслав своїх послів до Бахчисараю з пропозицією укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством. Українські дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький мали домагатися від кримського хана замирення з московським царем та йти війною на Польщу разом з українцями і московитами [94]. Саме за до такої зовнішньополітичної комбінації Дорошенко спочатку намагався не допустити до остаточного примирення Москви з Варшавою.

За сприянням Кримського ханства гетьман намагався замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму [95]. Дуже промовистими з огляду на особисту оцінку Дорошенком домовленостей в Андрусові були його слова в одному з листів до кримського хана: «…Ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з Поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотів» [96]. Зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV Авджи, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відіслав своїх дипломатів до Османської імперії, де 6 і 9 липня 1667 р. посольство Війська Запорозького на чолі з М. Раткевичем-Портянкою були прийняті султаном в Адріанополі.

Після посольств до Криму і Туреччини, які мали чіткі антипольські інструкції, П. Дорошенко розпочав тиск на московських представників в Україні – воєводу військового гарнізону в м. Києві П. Шереметєва та стольника В. Тяпкіна. Однак, останні вмовляли українського гетьмана відійти від союзу з татарами, на що Дорошенко їм відповідав, що не буде поривати стосунків з Кримом, адже хан є союзником Речі Посполитої [97]. До переговорів з Московською державою Дорошенка штовхала також невдача з організацією походу до Червоної Русі (суч. Західна Україна) з метою розгрому основних частин коронної армії й оволодіння територією західноукраїнських земель.

Зовнішньополітичні заходи Дорошенка – посольства про до до Криму і Туреччини, переговори з Росією, похід до Західної України й укладення вимушеного Підгаєцького перемир’я 1667 р. з Польщею – не привели до очікуваних результатів. 28 жовтня 1667 р. Андрусівське перемир’я було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Окрім того переговорний процес між польським королем і московським царем продовжувався у напрямку остаточного оформлення попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру».

У зв’язку з тим, що українці продовжували відстоювати незалежність своєї країни, більшість із статей Андрусівського перемир’я практично не виконувалися, а тому протягом жовтня – грудня 1667 р. польсько-російські переговори продовжилися у Москві. Поряд з твердою позицією гетьмана П. Дорошенка іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала небезпека безпосереднього втручання у їхню боротьбу за Україну третьої досить потужної сили – Османської імперії. Московський трактат, який був укладений між Росією і Польщею у грудні 1667 р., мав чітку антитурецьку направленість. Однак, разом з тим, згідно з дослідженнями сучасних російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, стільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу» [98]. Звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в історіографії договору, який доповнював Андрусівське перемир’я.

Вже у першому реченні першої статті Московського договору 1667 р. декларувалася його основна мета –