Какие страны богаты залежами медной руды? 1. 2. 3. границы египетского царства в азии доходили до реки а в африке- порога на реке нил.

Границы египетского царства в азии доходили до реки ефрат, а в африке-до четвёртого порога на реке нил.

В первую очередь, нужно понимать, что Африка-весьма неоднородна по уровню развития населяющих ее народов. Говорить можно о 3 отдельных регионах-Южная, Тропическая и Северная Африка, каждый из которых отличаля своеобразием своей истории и уклада. В Северной Африке в 19 веке господствовал, преимущественно феодализм, основой экономики были скотоводство и земледелие. Тропическая Африка в то же время-это (за редкими исключениями, вроде Бенина) место господства родоплеменного уклада, кое-где было сельское хозяйство, но преобладали охота и собирательство. В Южной Африке весь 19 век шел процесс вытеснения местного населения и замещение его белыми колонизаторами (сначала голландцами-бурами, затем-англичанами). Оставшиеся африканцы фактически были низведены до положения рабов. В целом уровень развития 19 века был очень низок, один из самых низких в мире. В 20 веке по всей территории Африки постепенно формируется раннекапиталистическое общество (а несколькопозже и местами-социалистическое, либо псевдосоциалистическое), затем бывшие колонии получают независимость. В 20 веке удалось несколько сократить отставание континента от наиболее развитых стран, но разрыв пока велик. 

народы: банту, арабы, тутси, хими

Однією з принципових особливостей української культури XX століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не революційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-ті роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.