Согласны ли вы со следующими утверждениями(да, нет)? 1.верховным главнокомандующим армии в начале первой мировой войны являлся император николай 2. 2.в ходе восточно- операции крупную победу у гумбиннена одержала 2-я армия генерала самсонова. 3.в 1916 г. войска предприняли удачное наступление на юго-западном фронте. 4.участие россии в первой мировой войне способствовало сначала ослаблению, а затем усилению революционного движения внутри страны. 5.в июне 1917 г. войска предприняли удачное наступление по всей линии фронта.

1) да 2)нет 3)да 4)да 5)нет

Охота к перемене мест владела человеком всегда. И всегда путешествия в дальние страны превращались в диалог культур или даже цивилизаций, с неизбежными, порой непреодолимыми трудностями. Уцелевшие в странствиях, как правило, стремились поведать своим соплеменникам, согражданам или просто родственникам об увиденном в далеких краях. Рассказ этот нередко оказывался весьма далеким от реальности, но не из-за недостатка фактов, а из-за неумения их адекватно интерпретировать. Нормы собственной культуры жестко контролируют восприятие путешественника, и совсем не просто понять, а тем более — принять правоту «чужого».

К настоящему времени жанр путевых очерков изрядно пообветшал. Причина очевидна: современные средства сообщения сделали большинство стран мира легкодоступными для среднего обывателя. И он предпочитает узнавать о неведомых ему краях непосредственным образом, de visu. В крайнем случае — с телевизора.

В советское время, когда путешествие за границу было уделом избранных, чуть ли не каждый, кому посчастливилось посетить Японию, считал своим долгом изложить впечатления в письменном виде. И произведения эти, пусть даже легковесные, находили своего читателя. Многим не терпелось узнать: а как там, в Японии? С концом же советской эпохи умерли и путевые заметки — как и во всем цивилизованном мире, они превратились в «ископаемый» жанр. Если их даже и пишут, то печатать не хочет никто. Это и понятно: заезжим путешественникам довольно трудно добавить что-нибудь «новенькое» к трудам профессиональных японистов. А потому нынешний удел таких путешественников — устные рассказы с показом фотографий и «обмыванием» благополучного возвращения.

Однако так было не всегда. Путевые очерки европейцев представляют собой своеобразную историю знакомства с Японией, саму историю японоведения. Ценность их чрезвычайно велика по нескольким причинам. Во-первых, сами носители культуры считают свои привычки и предметы повседневного окружения настолько обычными, что очень часто не находят их достойными сколько-нибудь систематического описания. И эта ситуация характерна для любой культуры.

Вторая причина имеет отношение уже непосредственно к Японии, к особенностям пройденного ею исторического пути. Дело в том, что основным международным партнером Японии всегда выступал Китай. И китайцы кое-что знали об обыкновениях японцев. Однако Китай всегда считал себя центром мироздания и испытывал по отношению к окружающим его народам комплекс превосходства. Этот комплекс укоренился столь прочно, что описывать «восточных варваров» (именно так они именовали японцев) китайцы полагали ниже своего достоинства. Что эти недолюди знают и умеют? — спрашивали они сами себя и давали ответ весьма скептический. Поэтому в своих династийных хрониках они Японии места почти не уделяли. А потому до XVI в. все наши сведения об этой стране могут быть почерпнуты только из японских же источников. Иными словами, до этого времени мы почти лишены возможности сопоставления. А это всегда не только обедняет картину жизни, но и искажает ее — ведь каждый автор пристрастен.

С приходом в Японию христианских миссионеров в середине XVI в. ситуация меняется. Правда, миссионеры (в основном — иезуиты) были, мягко говоря, идеологически ангажированными — ведь их основной целью являлось обращение японцев в христианство, а верования и убеждения аборигенов они считали дикими суевериями, которые следует по возможности искоренять. Кроме того, вхождение в чужую культуру требует довольно длительного времени, которого они оказались лишены: с 1637 г. Япония фактически закрылась для контактов, почти все европейцы (в основном португальцы и испанцы) были вынуждены покинуть страну. В связи с этим наблюдения и суждения миссионеров о японской духовной культуре и истории полны предрассудков, неточностей и прямых ошибок. В сущности, из сочинений миссионеров касательно «души» японцев можно больше узнать не столько о ней, сколько о самих европейцах. Совсем другое дело — японские обыкновения. Эту сферу христианские проповедники изучали очень старательно, понимая, что иначе трудно рассчитывать на религиозные успехи. Вот почему их «инструктивные» сочинения являются настоящим кладезем бытовых деталей японской средневековой реальности.

Східнослов’янське язичництво, безумовно, виникло й розвивалося на своїй власній, самобутній основі, разом з тим воно не було замкнутою метафізичною системою і значною мірою відчуло на собі ідеологічний вплив сусідніх етнічних груп. Таким чином, аналіз уявлень східних слов’ян про потойбічний світ повинен до з’ясувати розвиток та головні напрями зовнішнього культурного впливу на архаїчну культуру Київської Русі.

Про виняткову роль в свідомості східних слов’ян посмертних уявлень свідчить той факт, що за даними письмових джерел окремі аспекти даних вірувань чітко простежуються в звичаях та обрядах XVI-XVII ст.

Релігійна реформа князя Володимира Святославича 980 р., під час якої київський князь запровадив єдиний для всього східнослов‘янського суспільства культ головних язичницьких богів і цим самим надав язичницькій релігії функції державної.

Таким чином, слов’янське язичництво впродовж ІХ-Х ст. досягло найвищого етапу свого розвитку та отримало статус державної релігії, що сприяло консолідації давньоруського суспільства та підвищенню авторитету великокнязівської влади.

Після прийняття християнства автохтонні вірування ще протягом кількох століть продовжували зберігатися, особливо у віддалених від великих центрів регіонах. Разом із тим гається повільний, але безповоротний процес витіснення язичницьких вірувань та обрядів християнськими канонами, який привів згодом до остаточної трансформації язичницької системи уявлень про потойбічний світ. У цілому в культурі стародавніх слов’ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культу роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з’являються своєрідні свята і обряди, пов’язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам’ять померлих. У ранній період історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. «Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише на передодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви)».

Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Культ лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: анімізм – оживлення, анімізм – одухотворення і антро зм – уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть мову. Наприклад, в українській мові ми тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище – усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить у реальний їх зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм – віра в надприродні властивості різних предметів або об’єктів. Фетиші – це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч.

Магія (буквально – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм – віра в те, що людина має родинні зв’язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв’язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т.д.).

Землеробські культи це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство – це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводження померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху роду, його захист від різних негод. Шамани – праобраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Було 4 головні обряди
Весняний
Літній
Осінній
Зимній