Многие учёные считают, что именно с появлением искусства и религии древний человек окончательно стал человек. аргументы, данную точку зрения

Человек тем и отличается от животных, что умеет фантазировать,  творить, изобретать, видеть и чувствовать красоту, получать  удовольствие и радость от общения с красотой.  человека окончательно очеловечили доброта и сознательное  стремление к красоте.  сохранить, передать опыт и знания потомкам- это необычайно  важно для развития человека, материальной культуры, речи, искусства.

Господарство селянина за своїм характером було натуральним, тобто все необхідне для життя вироблялося на місці: від продуктів харчування до ремісничих виробів. Тільки по деякі товари, зокрема по сіль чи залізо, доводилося вирушати до місць, де вони вироблялись, і там обмінювати їх на продукти своєї праці. Гроші у селян були рідкістю. Крім того, селянин був і особисто залежним: сеньйор судив його своїм судом. Але на середньовічному Заході він все ж таки не був безправним і виключеним із системи права. Якщо селянин справно виконував повинності, сеньйор не міг відмовити йому у користуванні земельною ділянкою, на якій працювали його пращури.Усі ці обмеження свободи протягом тривалого часу не сприймалися селянами як надто обтяжливі. Розміри повинностей та оброку, що не змінювалися століттями, були могутньою регуляційною силою середньовіччя, з якою рахувалися всі. Будь-які відхилення від традицій призводили до прояву невдоволення або до виступів селян.

Израильское царство (ивр. ממלכת ישראל‎) — древнее еврейское царство. согласно библии, основано в xi веке до н. э. царём саулом (шаулем).  царь сау́л (ивр. שָׁאוּל‎, шау́л (шауль); букв. «одолженный [у бога]»; греч. σαούλ; в исламе талут араб. طالوت‎‎; возможно, от «высокий» (2-я пол. xi в. до н. э.) — по всей видимости, реальное лицо, согласно библии первый царь и основатель объединённого израильского царства (около 1029—1005 гг. до н. создатель регулярной еврейской армии, в ветхозаветном повествовании — воплощение правителя, поставленного на царство по воле бога, но ставшего ему неугодным.  дави́д (ивр. דָּוִד‎) — второй царь израиля, младший сын иессея (ишая) из вифлеема (бет-лехема). царствовал 40 лет (ок. 1005 — 965 до н. э.): семь лет и шесть месяцев был царём иудеи (со столицей в хевроне), затем 33 года — царём объединенного царства израиля и иудеи (со столицей в иерусалиме). образ давида является образом идеального властителя, из рода которого, согласно еврейскому преданию, выйдет мессия.