Если ли вообще день памяти куликовской битвы? если есть то когда?

ответ:Кыргызстан был далеко от театра военных действий, но народ его воспринял войну так, будто фашисты вторглись в Чуйскую или Ферганскую долину, осадили города Фрунзе и Ош. Поразительно, что народ, не пожелавший отдать на войну с той же Германией в 1916 г. ни одного человека даже на тыловые работы и поднявший в связи с этим восстание, в 1941-1945 гг. в действующую армию отправил лучших своих сыновей и дочерей. (В.Воропаева, Д.Джунушалиев, Г.Харченко. Краткий курс истории. Под ред. Профессора В.Плоских. Изд. Кыргызско-Российского Славянского университета, Бишкек, 2002, с. 103.)

Хотя фюрер (вождь) нацистов Гитлер (Адольф Шикльгрубер) не собирался даже не только не трогать кыргызов, но более того он считал их единственным народом, пред которым «истинным арийцам» следовало показывать и доказывать мощь и величие Германии. Вот какую цитату из Гитлера приводят Мельников Д.Е. и Черная Л.Б. в книге «Преступник номер 1. Нацистский режим и его фюрер»: «При заселении русского имперский крестьянин» (т.е. немецкий поселенец. — Авт.) должен жить в прекрасных поселках. Немецкие учреждения и ведомства должны размещаться в роскошнейших зданиях, губернаторы — во дворцах; вокруг этих центров будет построено все необходимое для поддержания жизни. В окружности радиусом в 30—40 километров от города мы разместим красивые деревни, соединенные превосходными дорогами. Все остальное будет принадлежать как бы другому миру — миру русских… Мы станем их господами, а в случае бунта сбросим на их города несколько бомб и дело с концом. Один раз в год можно будет проводить по столице отряд киргизов, чтобы, глядя на ее каменные памятники, они получили представление о мощи и величии Германии».

Объяснение:

«основа».  заарештування членів кирило-мефодіївського братства розбило молодий організаційний центр, що готувався взяти провід в українському житті. протягом десятьох років, під гнітом мико­лаївського деспотизму, не вдалося створити нової української організації. щойно невдачі кримської війни, смерть миколи і і де­які пільги, що їх мусів дати олександер ii, створили кращі обста­вини для організаційних заходів. наприкінці 1850-их років україн­ське життя почало скупчуватись у петербурзі. тут, у столиці ро­сійської держави, де режим був дещо м'якший, як на провінції, осіли звільнені після заслання кирило-мефодіївці: шевченко, косто-марів, куліш, білозерський*, а при них зібрався гурт письменників і публіцистів. коштом поміщиків-патріотів тарновського* і галагана* устатковано українську друкарню і розпочато видавництво. у світ вийшли твори найвизначніших письменників — котлярев­ського, квітки, шевченка, куліша, марка вовчка та інших, перше систематичне видання українських письменників. у 1861 р. за ре­дакцією білозерського почала виходити «основа», місячник, при­свячений громадським і літературним справам. новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей кирило-мефодіївського брат­ства: він залишив широкі, неосяжні політичні плани та мрії, а всю увагу звернув на актуальні питання, що вимагали негайної роз­в'язки. на першому місці стояла оборона самостійності українсь­кої національності і літератури.

національна свідомість. петербурзький гурт намагався цю справу поставити ясно і недвозначно, захищаючи українські позиції від наступу, що йшов і з російського, і з польського боку. в «основі» надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам україн­ської ідеології. костомарів дав студію про «дві руські народності», де доводив окремішність української культури і світогляду; він вба­чав в українців сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеаліз­му, глибоку внутрішню релігійність, демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади. павло житецький* дав відповідь російському публіцистові, що виступав проти літератури українсь­кою мовою: «для нас однаково смішний як шляхетський гонор по­ляків, що узивають українську мову хлопською, так і вельможна делікатність великорусів, що вживають для цієї мети французького вислову і твердять, ніби українська мова назавжди залишиться мовою простолюддя, не ставши мовою школи і освіченості доля української мови і письменства залежить від самого народу, який в міру свого власного розвитку, керуючись внутрішньою потребою своєї натури, привласнить з російської освіти не те, що подарують йому добрі та великодушні люди, а те, на що направить його народ­ній його геній, з правом впливати і собі на російську літературу». відношення до поляків куліш схарактеризував так: «польське я і українське я розійшлися протягом віків на таку далечінь, що поляк при всьому намаганні не може ввійти в природу українця, а українець при всіх принадах увійти в природу польську не хоче». обидві сто­рони можуть сходитися для розмов: «але коли вони робляться пред­ставниками своїх народів і від абстрактних розмов переходять у справжнє життя, кожен з них мимоволі мусить піти у свій табір і рахуватися одним з одним зброєю, що не сяяти їй під тим самим прапором».