Плюсы и минусы в пеиуд правления уважаемый грозного

Царствование Ивана Грозного весьма важно внешними и внутренними итогами.Главный из этих итогов – полное торжество на востоке над исконным врагом Русской земли, татарами, завоевание всего Поволжья и покорение Сибири могли бы составить славу любого царствования. Попытки пробить чрез Ливонию более удобный путь для сношения с Западом – попытки упорные, хотя и неудавшиеся, свидетельствуют о большом уме Ивана Грозного. Он видимо желал сблизиться с более просвещенными странами, завел деятельные сношения и торговлю с Англией, вел переговоры с папой и с императором, которые уже начинали смотреть на московского царя как на естественного союзника в борьбе с турками, тогда еще страшными для Европы.Не менее важны были и внутренние итоги эпохи Ивана Грозного. Никогда прежде не сознавались так ясно, как в царствование Ивана Васильевича, недостатки в управлении, в судопроизводстве, в церковных делах, в нравах и обычаях; никогда раньше не прилагалось и столько забот, как при Грозном, чтобы беде, исправить недостатки. Призыв земских выборных на совет о важных государственных делах, земское самоуправление, новый более полный судебник, стоглавый собор ясно свидетельствуют об этих заботах. Но успеху их мешали застарелое невежество и нравственная загрубелость русских. У них не было еще тогда ни умственной, ни нравственной силы для обновления; они знали только свои порядки и могли только крепко держаться за свою «святую старину», дурно понятую и малоприменимую к новым условиям жизни... Вот почему заботы об улучшении государственного строя и общественной жизни не принесли при Иване Грозном большой пользы.Но самым важным внутренним событием царствования Ивана Грозного была страшная кровавая борьба самодержавия сбоярством.Плотной толпой обступили царский трон знатные бояре, потомки удельных князей, и заслонили было царя от народа. Никогда еще бояре не достигали в Москве такой силы, как в малолетство Ивана Грозного. С возрастом у него все больше и больше зрела мысль, что делу его предков, великих собирателей Русской земли, грозит беда, что самодержавие, которое так старательно растили они, будет заглушено потомками князей, уделы которых поглощены были Москвою.Борьба самодержавия с боярством становилась неизбежной.Русские бояре не понимали своих общих выгод, не действовали заодно, беспрерывно враждовали между собой, готовы были губить друг друга ради своих личных целей, своими насилиями и неправдами озлобили против себя народ, притом не раз изменяли своей присяге. Это все облегчало и узаконяло борьбу Ивана Грозного с ними. Их грубый произвол и личные обиды царю во время его малолетства породили глубокую ненависть и чувство мести в его душе – в итоге борьба должна была стать жестокой, беспощадной.Припомним страшную грубость нравов того времени – ту кулачную расправу, какая совершалась боярами на глазах царя-ребенка, и притом над людьми, близкими ему; припомним, что порывистая, бурная природа Ивана Васильевича, несмотря на его большой ум, не знала удержу ни в чем, а сердце его было испорчено еще смолоду, – припомним все это – и мы поймем, почему страницы царствования Грозного в нашей истории самые ужасные, самые кровавые...Боярство было Иваном Грозным раздавлено. Это тоже было в числе важнейших итогов его правления. Особенно сильно пострадали при Грозном более знатные боярские роды; а уцелевшие бояре смирились до последней степени: в своих челобитных царю они уже раньше называли себя уменьшительными именами (например, холоп твой Иванец, Федорец и пр.), а теперь стали называться уничижительными именами (Ванька, Федька). Постоянный страх унижает людей, портит нравы их, делает их малодушными, скрытными, льстивыми, лукавыми. Сильно измельчали духом люди, стоявшие вокруг Грозного царя под конец царствования его; о людях, верных царю и отечеству, о людях, смело говорящих истину, не слышно стало – это было печальным итогом беззаконной опричнины.На грудах тел казненных бояр, на потоках крови, часто безвинно пролитой, Грозный царь, окруженный опричниками, стал страшен не только боярам, но и всему народу, а под конец и самому себе.

Ри́мська імпе́рія (лат. Imperium Romanum) — державне, військово-політичне утворення, яке зародилося на основі Римської республіки близько 27 року до н. е. Хронологічні межі існування імперії охоплюють період до 395 (поділ імперії на Західну та Східну) або 476 (падіння Західної Римської імперії). За час існування Римська імперія неодноразово змінювала свої території; період найбільшого територіального розвитку охоплює першу чверть II століття (правління імператора Траяна). Згодом держава пережила значну втрату земель і була ослаблена. У 476 усунений від влади останній імператор Західної Римської імперії. Східна (Візантійська) імперія проіснувала до 1453. Римська імперія відіграла важливу роль в житті людства, особливо Європи; її спадкоємницями проголошували себе багато середньовічних імперій.

Объяснение:

Історія до приходу персів

Золота чаша, близько 800 до н. е.

Перші археологічні залишки осідлих культур на території Ірану датуються 10-7 тис. до н. е. Протягом тисяч років до приходу персів різні культури існували на території Ірану, наприклад касити, джифроти та еламіти. Історія цих культур ще недостатньо вивчена.

Давні перси

Арійські народи мігрували в цю частину південно-західної Азії ще за 1500—1000 років до нашої ери. Вони, мабуть, управляли підкореними народами, які вже жили тут, і змішалися з ними, але їхня перевага в певних областях відмічена в назвах місцевостей Парсуа і Парсумаш. Ассирійські правителі в Х столітті до нашої ери здійснювали неодноразові набіги на ці землі, і сліди цієї експансії виявляються в легендах давніх персів. Є свідчення, що в VI ст. до нашої ери перси влаштувалися на території, відповідній сьогоднішньому Фарсу. Фарс (або Персія для греків) у ті часи був частиною Ассирійської імперії, такою ж як сусідня велика Мідія. Перські правителі, які стверджували, що вони є нащадками одного з Ахеменідів (або Хахаманешів), об'єдналися з мідійцями, які мали реальні можливості побудувати сильну державу в VII ст. до нашої ери. Мідійські племена об'єднав, створивши сильну державу і побудувавши місто Екбатана вождь на ім'я Дейока. Наступний мідійський цар, Фраорт, зі слів Геродота, підкорив чимало народів Азії і навіть ходив війною на Ассирію. Його наступник Хувахштра (Кіаксар) остаточно розгромив могутню Ассирійську державу. Помер Кіаксар у 584 р. до н. е. Його син Астіаг змушений був обороняти своє царство від персів. Після тривалого царювання (близько 30 років) Астіаг зазнав поразки у боротьбі з Киром — засновником перської держави.

Объяснение: