Укажите черты сходства и различия в положении первого сословия в россии и в западной европе в 17 веке

17 век был бурным в европе и россии. война между речью посполитой, самым мощным в европе государством и россией, едва оправившейся от великой смуты. первое сословие и там и здесь - это вельможные паны, магнаты, ближние бояре. везде всевластие и спесь, остатки наследия вотчинного феодализма в централизованных государствах однако в западной европе уже почти везде не существовало крепостного права, тогда как в россии и речи посполитой еще холопство было на положении полных рабов. хозяин мог безнаказанно убить своего холопа и не нес никакой отвественности ни перед кем. так же положение крестьянства в форме арендаторов на западе было намного легче, чем у подневольного крепостного.

Освічений абсолютизм — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів.

Особливості освіченого абсолютизму Редагувати

Теорія «освіченого абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята раціоналістичною філософією тництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави, в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про загальний добробут тницька» література XVIII століття не тільки ставила завдання критики старих порядків: прагнення філософів і політиків того часу сходилися в тому, що реформа повинна здійснитися державою і в інтересах держави. Не дивно, що ці ідеї припали до смаку деяким монархам, зокрема Фрідріху II. Ще в юності він захопився філософією і листуванням із вільнодумцями, став масоном і написав власний трактат із критикою політичної теорії Макіавеллі, виданий в Голландії під вигаданим ім'ям. А ставши королем, Фрідріх II із завзяттям взявся за проведення реформ — у відповідності із власним розумінням ідей тництва. Він заборонив тортури й оголосив про скасування цензури. Переконаний прихильник свободи віросповідання, король стверджував, що може звести у Пруссії святилища навіть для язичників, якщо ті захочуть оселитися в його державі, а згодом таки розпорядився побудувати католицький собор у Берліні, населеному переважно протестантами. Приватну власність оголосили недоторканною, судочинство за порадою Монтеск'є відокремили від виконавчої влади. За наказом монарха був створений новий звід законів. Фрідріх II запровадив у Пруссії загальну початкову освіту, будував дороги, заохочував заснування нових мануфактур, скасував митниці всередині королівства. Така державна політика, власне, й дістала назву «освіченого абсолютизму»[1].

«Освічений абсолютизм», принаймні в теорії прагнув до союзу монархів і філософів, які бажали підпорядкувати держава чистому розумові. Не дивно, що в літературі «освічений абсолютизм» був зустрінутий захоплено. Найбільш яскравий приклад цього захоплення — політичний світогляд Вольтера, цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі.

Вот посмотри если подойдет)  судьба руссо, во многом зависевшая от его личных свойств, в свою очередь бросает свет на его личность, темперамент и вкусы, отразившиеся в его сочинениях. биографу приходится, прежде всего, отметить полное отсутствие правильного учения, поздно и кое-как восполненное чтением ишён всякой охоты видеть и наблюдать. руссо не избегнул в «дилетантизме» даже в тех предметах, которыми он специально занимался  — в ботанике и в музыке.во всем, чего касался руссо, он несомненно является блестящим стилистом, но не исследователем истины. нервная подвижность, под старость превратившаяся в болезненное скитальчество, была следствием любви руссо к природе. ему было тесно в городе; он жаждал одиночества, чтобы дать волю грёзам своей фантазии и залечивать раны легко оскорбляемого самолюбия. это дитя природы не уживалось с людьми и особенно чуждалось «культурного» общества.робкий по натуре и неуклюжий по отсутствию воспитания, с прошлым, из-за которого ему приходилось краснеть в «салоне» или объявлять «предрассудками» обычаи и понятия современников, руссо в то же время знал себе цену, жаждал славы и философа, и потому одновременно и страдал в обществе, и проклинал его за эти страдания.разрыв с обществом был для него тем более неминуем, что он, под влиянием глубокой, врождённой подозрительности и вспыльчивого самолюбия, легко порывал с самыми близкими людьми. разрыв оказывался непоправимым вследствие поразительной «» руссо, весьма злопамятного, но склонного забывать оказанные ему благодеяния.последние два недостатка руссо в значительной степени находили себе пищу в свойстве его как человека и писателя: в его воображении. воображению он не тяготится одиночеством, ибо всегда окружён милыми созданиями своих грёз: проходя мимо незнакомого дома, он чует в числе его обитателей друга; гуляя по парку, он ожидает приятной встречи. особенно разгорается воображение тогда, когда самая обстановка, в которой находится руссо, неблагоприятна. «если мне нужно нарисовать весну,  — писал руссо,  — необходимо, чтобы вокруг меня была зима; если я желаю нарисовать хороший пейзаж, то надо, чтобы вокруг меня были стены. если меня посадят в  бастилию, я нарисую отличную картину свободы». фантазия мирит руссо с действительностью, утешает его; она даёт ему более сильные наслаждения, чем реальный мир.