Кардийсский мир1661 года завершил войну россии

Со  Швецией , и пишется Кардисский 

Софийский собор - большой пятинефный храм с крестовокупольной системой сводов (точнее - схема вписанного креста). С восточной стороны он имеет пять апсид, а с остальных трех - галереи. Галереи эти двухэтажные; снаружи к ним примыкает еще ряд галерей, одноэтажных, но более широких. В западную наружную галерею вкомпонованы две башни, в которых размещены лестницы для подъема на хоры. Общий размер основного здания собора: длина 29.5 м, ширина 29.3 м, а вместе с галереями - соответственно 41.7 и 54.6 м. (рис. 1). Величина подкупольного квадрата около 7.6 м. В соборе имеются хоры, открывающиеся в центральное, крестообразное в плане двухъярусными тройными аркадами, опирающимися на два профилированных столба. Хоры очень обширные: 260 м2 при общей площади основного здания собора около 600 м2. Помимо центральной главы на мощном барабане, прорезанном большими окнами, есть четыре меньшие, размещенные по диагоналям от главной, а к ним примыкают еще меньшие. Всего у собора 13 глав, не считая завершений башен.

Здание имеет четко выраженную пирамидальную композицию, которая придает памятнику величественность и цельность. Основные декоративные элементы фасадов - двухуступчатые ниши и окна, тонкие колонки на апсидах, выложенные из плинфы меандры и кресты. Однако наибольшую декоративность фасадам сообщает живописная структура кладки со скрытым рядом и полосами необработанного камня. В настоящее время Софийский собор снаружи оформлен в стиле украинского барокко, древнюю поверхность его стен можно видеть только на нескольких участках, где специально снята штукатурка.

Непонимание специфики и своеобразия ранних киевских храмов, и в частности киевской Софии, объясняется односторонним подходом, не учитывающим реальных условий строительства. Ведь приехавшим в Киев константинопольским мастерам была поставлена задача, с которой им не приходилось сталкиваться у себя на родине: им надлежало возвести огромный храм с очень большими по площади хорами, необходимыми для торжественных церемоний княжеского и епископского дворов. В Константинополе император мог проводить такие церемонии в многочисленных парадных помещениях дворцов, а в случае нужды - и на хорах (эмпорах) Софийского собора, построенного еще в VI в. В Киеве все это нужно было создавать именно теперь. Но осветить обширные хоры, закрытые снаружи вторым ярусом галерей, по византийской системе можно было только через окна барабанов глав. И значит, многоглавие киевского Софийского собора имеет прямой функциональный смысл.

Конечно, зодчие использовали многоглавие и как художественный прием, создав благодаря ему торжественную и пышную композицию, но в основе замысла лежала все-таки функциональная задача. Спецификой задания можно объяснить и расширение западной части киевских храмов, поскольку здесь необходимо было разместить крещальни. Большую роль сыграло также применение местных строительных материалов. На Руси не было мрамора, и зодчие привезли с собой многочисленные капители, карнизы и другие мраморные детали. Но везти стволы крупных колонн было слишком сложно, и поэтому вместо принятых в Константинополе мраморных колонн поставили кирпичные столбы, что сразу же резко изменило характер интерьера. Карнизные плиты, парапеты хор и полы, которые в Византии делали из мрамора, начали исполнять из местного сланца (так называемый красный шифер), имеющего красивый малиново-фиолетовый цвет и, видимо, напоминавшего византийским мастерам излюбленный в их стране пурпур. Кроме шиферных плит для убранства полов стали применять мозаику и поливные керамические плитки. Очень вероятно, что использование цилиндрических сводов с подпружными арками, которые в Константинополе обычно возводили не в храмах, а. в инженерных сооружениях (например, цистернах), было вызвано нехваткой опытных каменщиков. Но установка подпружных арок логически повлекла за собой применение не квадратных, а крестообразных в плане столбов, поскольку лопатки столбов служили опорами для этих арок.

Объяснение:

вот

Ягайло був молодшим сином великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, і його другої дружини, тверської княжни Уляни Олександрівни. По матері був внуком убитого в Золотій Орді за рішенням хана Узбека тверського князя Олександра Михайловича після наклепу на останнього з боку великого князя московського, Івана Калити. Також був правнуком одного з останніх галицько-волинських князів, короля Русі Юрія I Львовича. Виріс та вихований у православному середовищі[4].

Князювання у Литві

Докладніше: Громадянська війна у Великому князівстві Литовському (1381—1384) та Давидішковський договір

Після смерті свого батька, Ольгерда, у 1377 році, за волею останнього Ягайло отримав великокнязівський престол і став разом із своїм дядьком Кейстутом співправителями Литовсько-руської держави. Однак вже від початку правління проти Ягайла виступило чимало братів, які були старшими за нього, і тому вважали свої претензії на великокнязівський престол вагомішими.

Діархічний режим, успадкований від попередніх років, виявився нетривким: між співправителями розгорілась війна за владу у Великому князівстві, яка закінчилась ув'язненням і загибеллю Кейстута (1382 р.). Після чого проти Ягайла розпочав боротьбу в союзі з хрестоносцями Вітовт Кейстутович, що змусило великого князя шукати союзу з Польщею.

Кревська унія. Польський король

Герб роду Ягайлів

1385 року уклав Кревську унію між Польщею та Литвою, що положила початок створенню Речі Посполитої, передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх мешканців Литви.

Після одруження з королевою Ядвігою Анжуйською, 4 березня 1386 року під ім'ям Владислава II коронувався у Кракові на польський престол.

1387 року остаточно приєднав до Польщі галицькі землі (Угорщина не визнала цієї анексії Галичини[5], хоча все обмежилося дипломатичними протестами, а, ймовірно, за посередництвом Папи римського 1388 року королі Угорщини Сигізмунд Люксембург та Польщі Ягайло уклали перемир'я на один рік, а 1398-го уклали ще одну угоду на 16 років[6]. У польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення цього відкладалося на пізніше[5]).

,

Війна з перемінним успіхом тривала близько двох років, але зрештою обидві сторони були виснажені змушені були піти на компроміс. За укладеною у 1392 році Острівською угодою Ягайло був передав Велике князівство Литовське в управління Вітовту, який формально був намісником Ягайла, але фактично став повновладним Великим князем Литовським. Також Вітовту були передані окрім Волині Троцьке і Гродненське князівства, а Скиргайло у 1393 р. отримав Київське князівство, відібране у старшого брата Ягайла, Володимира Ольгердовича.

У наступні роки Вітовту за підтримки Ягайла вдалось ліквідувати значну частину удільних князівств. 1393—94 разом з Скиргайлом він ліквідував Подільське князівство, у якому Ягайло призначив намісником з княжими правами впливового польського шляхтича Спитка Мельштинського. Того ж року вдалось прогнати з Вітебська Свидригайла, а також ліквідувати Володимирське князівство у якому сидів Федір Любартович. 1395 року литовсько-польські війська здобули Смоленськ у якому був посаджений литовський намісник, князь Роман Михайлович.

Тим часом 22 червня 1399 року Ядвіга, дружина Ягайла народила дочку, якій дали ім'я Єлизавета-Боніфація. Однак вже через місяць і мати і дочка помирають. Через це становище Ягайла як короля Польщі стає хитке оскільки смерть Ядвіги підірвала його права на престол. Та вже 1402 він уклав новий шлюб з внучкою Казимира ІІІ, Анною Цельською, через який підкріпив свої права на Польщу.

Перерву у бойових діях обидві сторони використали для підготовки і нарощення військових сил. У червні 1410 р. бойові дії відновились — Ягайло на чолі величезної польської армії вирушив на тевтонську столицю, Марієнбург. Вже 2 червня поляки зєднались з литовсько-руськими силами Вітовта на переправі через Віслу біля міста Червінська, пізніше до них приєднались і війська мазовецьких князів. 15 липня 1410 року об'єднана армія розгромила тевтонські війська у битві під Грюнвальдом, яка стала переломним моментом орденської експансії. Однак Ягайлу не вдалось повноцінно скористатись успіхами оскільки він барився з подальшими діями, а тевтонці в цей час змогли реорганізуватися і частково відновити боєздатність. У 1411 році було укладено Торунський мир. За його умовами Жемайтія відходила Великому князівству Литовському, а Короні поверталась Добжинська земля, яка незадовго до війни була захоплена Орденом.

Останні роки правління

У 1422 році Ягайло вчетверте одружується на представниці знатного литовсько-руського роду Гольшанських — Софії. Нова королева у 1424, 1426 і 1427 роках нарешті народжує Ягайло довгоочікуваних синів та спадкоємців престолу — Владислава (майбутній король Польщі та Угорщини Владислав ІІІ), Казимира (невдовзі помер) та Казимира (майбутній великий князь литовський та король польський Казимир IV).

Объяснение: