Что общего было в походах на новгород ивана iii и его внука ивана iv? а чем они отличались? через сколько лет после похода ивана iii новгород вновь испытал на себе гнев московского правителя поставлю лучший ответ

Уже погибли почти все лица, которые во время болезни Ивана Грозного склонялись на сторону его двоюродного брата, князя Владимира Андреевича, но сам Владимир еще оставался жив. До какой степени ему не доверял царь после болезни своей, видно из того, что несколько раз брал с него записи (письменные обязательства) верно служить и ему, царю, и сыну его. Князь Владимир должен был при этом обещать, что пойдет войной даже на своего родного брата, если прикажет царевич; донесет ему даже на свою мать, если та умыслит ему какое зло, и пр.

Иван Грозный переменил у Владимира всех бояр и слуг, из одной волости перевел его в другую, наконец, и совсем покончил с ним. По одному известию, князь замышлял перейти в подданство. Сигизмунду. Так ли это было действительно или это была клевета – трудно судить; но вначале Владимир Андреевич погиб. По одним известиям, он был осужден в присутствии царя выпить отраву, по другим – ему была отрублена голова. С ним вместе казнены были его жена, дети, и даже служанок, выразивших сочувствие своим господам, расстреляли.

Ненасытная злоба кипела в сердце Ивана IV; никакие жертвы, казалось, не могли утолить ее: очевидно, страшная душевная болезнь обуревала его. Вечный страх измены помрачал ум его, делал его злобным, жестоким. Страшась сам всего, он хотел страшить всех... Мало того что он беспощадно истреблял боярские роды, он хотел быть страшен и простому люду. Несомненно, что опричники своими доносами и клеветами разжигали все пуще и пуще больную душу Ивана.

Летом 1569 года явился к Грозному какой-то бродяга с доносом, что новгородцы хотят предаться польскому королю. Доносчик заявил, что написана даже грамота к королю и хранится в Софийском соборе, за образом Богоматери. Царь отправил в Новгород доверенное лицо вместе с доносчиком, и грамота действительно нашлась в указанном месте. Говорят, что доносчик из мести новгородцам, чем-то обидевшим его, сам сочинил грамоту и очень искусно подписался под руку архиепископа и некоторых влиятельных новгородцев.

5 задание

дата 1795 1796 основные события внешней политики российской компании итоге был заключён мир с пруссией и Испании из-за нехватки силы Ампера наступление началось на Австрию острицы были отнесены на всех пунктах Франция присоединена к рейну 1796 1797 итальянская компания присоединение Голландии свое признание авторы А в Италии появились зависимые французские Республики дата 1797 война с неаполем плюс была занята Швейцария образовались новые республики и началась Вторая антифранцузская коалиция 1798 1799 поход на Египет серия Египта французами 1799 война в Швейцарии и Северной Италии Российской империи читала в северную Италию уже оккупированной австрийцами от французов

Объяснение:

практика на тему Великая Французская революция Великая французская революция 1789-1799 годов по-настоящему Народной в ней приняли участие все слова французского общества городская черноземельский идентификации мелкие крупная буржуазия крестьяне до революции как и В средневековых монархий охранял разделение общества на три сословия 1 духовенство 2 января 103 все остальные слои населения старинная форма учета определял место каждого сословия житель страны доходностью служит королю молитвами дворянство шпаги третье сословие имуществом первое второе сословия считались привилегированными они владели землей не платили поземельного налога Вместе они составляют 4% населения страны

Більш збалансовану точку зору виробив Аврелій Августин (354-430), висунувши і всебічно обґрунтувавши думку, що віра і розум - це лише два різних види діяльності одного роду мислення. Тому вони не виключають, а доповнюють один одного. Розум є мислення з розумінням, а віра - мислення зі схваленням (або «згодне розуміння»). Звідси висновок, що віра дає розумові істини, які він повинен потім прояснити. А в прояснені істини людина міцніше вірить. Правда, релігійні істини людина не може в принципі прояснити до кінця. Однак вона повинна любити божественну мудрість і прагнути зрозуміти її. Тому в земному існуванні відносної мудрості людині доступна тільки любов (прагнення) до неї - філософія.

Це ототожнення Августином знання божественних істин при земному існуванні людини з філософією послужило підставою для розвитку могутньої течії середньовічної філософії - схоластики. Його представники (Северин Боецій, Еріугена, Альберт Великий, Пьєр Абеляр, Давід Дінанський, Роджер Бекон, Фома Аквінський) відстоювали думку, що розум необхідний або бажаний для віри, а філософія або тотожна релігії (Еріугена), або необхідна для неї (Боецій, Абеляр), або досить корисна (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Однак, коли в IX ст. мислитель Еріугена став всебічно обгрунтовувати ідею про тотожність істинної філософії і істинної релігії, на неї незабаром з'явилася реакція - ідея незалежності віри від розуму, її абсолютної переваги, і на цій підставі - непотрібності філософії для релігії. Активним проповідником цієї концепції в XI ст. став Бернар Клервоський. Офіційні церковні кола більше схилялися до позиції Бернара. Вибухнула тривала суперечка між однією і іншою сторонами, що нерідко закінчувалася для схоластів особистою трагедією (Абеляр жорстоко переслідувався, Давід Дінанський і Сігер Брабантський були вбиті).

Серйозна спроба примирити віру з розумом через онтологічний доказ буття Бога був зроблений в XI ст. єпископом Ансельмом Кентерберійським. Трохи пізніше підняти роль розуму в обгрунтуванні релігійних догм («розумію, щоб вірити») прагнув Пьєр Абеляр. Нарешті, в XIII ст. Фома Аквінський погоджується, що можливе часткове обгрунтування віри за до розуму, і по-суті відновлює арабську теорію двоїстості істини.

Ідею «двох істин» вперше сформулював Сігер Брабантський (1235-1285). Він намагався довести, що філософія дає свою істину, яка говорить про світ і здобувається за до природного людського розуму. А в релігії - своя істина про Бога, і отримана вона людьми через одкровення. Тому релігійні і філософські істини не слід зіставляти. Хоча Фома Аквінський спробував заперечити це вчення і виявив неабиякий талант, доводячи залежність філософії від релігії, все-таки протягом XIII і XIV ст. теорія «двох істин» посилено розвивалася і до сер. XIV ст. придбала найширшу популярність. Причому восторжествувала сама радикальна її форма, яку висунув Вільям Оккам. Він обґрунтував думку, що між вірою і розумом, філософією і релігією немає і не може бути в принципі нічого спільного. А тому вони цілком незалежні одна від одної і не повинні контролювати одне одної.

Надалі, з творчості Роджера Бекона, який вважав , що синтез віри і знання не вдається ні з боку віри, що не бажає підкорятися розумові, ні з боку знання, що цурається містичної природи віри, починається відносно самостійне існування віри і знання, пора подвійної істини і подвійного життя.

Становлення буржуазних економічних відносин і зв'язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога.

Другою важливою особливістю середньовічної науки є орієнтація не на причинно-наслідкові зв'язки між речами, а ієрархічні, коли йде пошук небесних «прототипів» земних речей. Пізнання виступає як виявлення зв'язку між річчю і вищою реальністю, що стоїть за нею, а не між речами самими по собі. Їх «окремість» розуміється як символ «цілісності», божественності. Світ не мав потреби в особливому поясненні - він сприймався безпосередньо, логіка і містика не суперечили одне одному, перша служила містичному сприйняттю «таємниці Божої».

Цілісність середньовічного світу уособлювалася Богом, він визначав долю речей, а не їх відносини з іншими предметами світу, в якому не було об'єднуючого початку і Бог виступав свого роду інтегратором. В середньовічній науці не було уявлень про «самозаконність» світу, не було ґрунту для ідеї про закони природи, чисто речові, не одухотворені Богом зв'язки не мали авторитету істини. Бог стояв за речами Природи як майстер за створеною ним річчю.