Написать рассказ о значительном событие владимирского края

990 г. — первые упоминания (см. ниже) о Владимире в связи с миссионерскими походами Владимира Святославича.1108 г. — строительство новой крепости Владимиром Мономахом (см. ниже).1157 г. — переезд Андрея Боголюбского из Вышгорода и превращение Владимира в столицу Северо-Восточной Руси.1176—1212 гг. — княжение Всеволода Большое Гнездо — исторический расцвет Владимира.1238 г. — взятие и разорение города монголо-татарами.1299 г. — перенос кафедры митрополита из Киева во Владимир.1395 г. — перенос Владимирской иконы Божьей Матери в Москву.1491 г. — строительство новых городских укреплений на городских валах.1609—1614 гг. — набеги на Владимир войск польско-литовских интервентов.1719 г. — образование Владимирской провинции.1778 г. — образование Владимирской губернии и наместничества.1861 г. — строительство железнодорожного вокзала во Владимире.1929 г. — Владимир входит в состав Ивановской промышленной области.1944 г. — город становится центром Владимирской области.1960 г. — строительство постоянного моста через Клязьму.1973 г. — в городе образованы районы: Ленинский, Октябрьский, Фрунзенский.1980 г. — численность населения достигает 300 тысяч человек.1987 г. — строительство автодорожного обхода города в составе трассы М-5 «Урал».

а О. Назаренко головними причинами розпаду Русі були династичні обставини колективного сюзеренітету. Видається спрощенням ототожнювати кінець єдиновладдя в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого (1054) з початком розпаду[1]. Трохи більше виправданий погляд на перші стійкі уділи-вотчини князів-ізгоїв XI ст., тобто князів, які випадали із системи братського співволодіння, — полоцьких Ізяславичів і південноволинських (згодом — галицьких) Ростиславичів — як на своєрідних передвісників удільної роздробленості Русі[2]. І все ж за своєю сутністю такі «ізгойські» уділи-вотчини про початок розпаду у власному розумінні ще не свідчать, оскільки де-юре, за династичними поняттями того часу, вони перебували під верховною владою київських князів. Отже, попри династичну основу і династичну зовнішню форму, роздробленість Русі за природою цілком династичною не була.

Объяснение:

Ідеологічний наступ більшовиків на Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) у 1920–1930 рр. був зумовлений будівництвом атеїстичної держави та спробою знищити Церкву як єдину в підрадянській Україні інституцію, що втілювала національні прагнення до духовної незалежності від Москви. Першими у низці репресій проти УАПЦ були процес «СВУ» і два «надзвичайні» собори УАПЦ (січень, грудень 1930 р.). Вони стали підставою для формулювання обвинувачень проти діячів УАПЦ впродовж 1930–1938 рр.

У лютому 1919 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада постановила стати на ґрунт радянського закону про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, і зареєструвалася як «Всеукраїнська Спілка Православних Парафій». Однак взаємини між більшовиками й УАПЦ почали розвиватися зовсім не за тим сценарієм, який уявляло собі керівництво автокефальної церкви. Декларації лояльності та подяки владі за «звільнення» церкви не дали можливості вільно розбудовувати церковне життя. Влада і Церква вкладали різний зміст у декрет про відокремлення Церкви від держави. Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., на якому відбулася інституціоналізація УАПЦ, викликав загальне піднесення автокефального руху. Проте вже після 5-ти років активного впровадження українізації та соборноправності у 1926 р. у внутрішньому середовищі УАПЦ визрів конфлікт з радянською владою. У 1927 р. радянське законодавство щодо церкви набуло остаточного оформлення й УАПЦ опинилася у повній залежності від вказівок влади.

Объяснение: