Политическое развитие: демократы и республиконцы.

Каменый век неолит мезолит

Австрія і Пруссія

Після Тридцятилітньої війни Священна Римсь­ка імперія остаточно розпалася на величезну кількість невеличких держав (більше 300). Імператором, як правило, обирався представник австрійської династії Габсбургів, який був зобов’язаний забезпечувати «княжі свободи». Володіння династії Габсбургів були найбільшою частиною Священної Римської ім­перії. Їх заселяли представники різних національностей — німці, угорці, слов’янські народи. У XVII ст. держава Габсбургів стала централізованою. На чолі держави був імператор, дорадчим органом при імператорі стала державна рада, виконавчий орган — придворна австрійська канцелярія на чолі з канцлером. Тут складається аб­солютна монархія, яку підтримує дворянство.

Реформаційний рух в Австрійській державі набув поширення на всій її території, особливо в Чехії, де він об’єднався з національним рухом. Протестантизм сприйняли як міщани, так і частина дворянства.

Початок контрре­формації поклало правління Рудольфа ІІ, який став жорстоко переслідувати протестантів. За правління Фердинанда II католицизм у країні переміг, протестантизм сприймався як злочин, а його прибічників жорстоко карали: виселяли з Австрії, віддавали у солдати, конфісковували майно.

Намагаючись не допустити революції в країні, Габсбурги — Марія-Терезія (1740–1780), а потім її син Йосип II (1780–1790) — провели ряд реформ.

За військовою ре­формою вводився новий порядок набору до війська. Рекрути повинні були служити довічно. Чисельність армії значно збільшувалася, зросла й кількість офіцерів (для них відкрилася військова академія).

Фінансова реформа вводила податок на весь прибуток для всіх категорій населення.

Шкільна реформа запровадила обов’язкову початкову освіту, створювалися ремісничі школи, технічні та сіль­ськогосподарські училища. У Відні почали працювати Гірська та Торго­вельна академії.

За судовою реформою відбулися зміни в законодавстві: прийняті нові кримінальний та грома­дянський кодекси, обмежувалася смертна кара, суд здійснювала виключно держава.

Змінилося ставлення до католицької церкви. Закривалися монастирі, проводилася секуляризація земель, протестанти більше не переслідувалися, церква була позбавлена контролю над освітою.

Австрійську державу часто називали «клаптевою» імперію за її багатонаціональ­ній склад. Зростала національна самосвідомість населення.

Політична роздроб­леність негативно впливала на розвиток Німеччини. У сільському господарстві складається так званий прусський тип ведення господарства — земля належить крупним землевласникам — юнкерам — які використовують працю кріпосних селян.

У багатьох районах Німеччини пожвавився розвиток промисловості. Мануфактури виробляли скло, фарфор, килими, сукно, зброю. Формується ринок найманої праці.

У XVIII ст. Бранденбурзько-Прусська держава, якою правила династія князів Гогенцоллернів, мала найбільший авторитет серед німецьких князівств. Ця держава була абсолютною монархією, її правителі постійно збільшували володіння, контролювали торговельні морські шляхи, діяли в інтересах юнкерства. У 1701 р. курфюрст Фрідріх II отримав від імператора Священної Римської імперії титул прусського короля. Бранденбурзько-Прусська держава стала Королівством Пруссія.

За часів правління Фрідріха IIІ (1740–1786) Пруссія проводила активну зовні­шню політику – приєднання Сілезії, панування в Балтиці; постійно збільшувала кількість війська. Були про­ведені реформи у сфері державного управління, економіки, суду, освіти. Склалася систе­ма «просвіченого абсолютизму».

Наиболее серьезная попытка восстановить Древнеримскую империю была предпринята при Юсmuнuане l (правил в 527-565). Византии удалось захватить большую часть Италии и Северную Африку, однако эти усилия подорвали ее мощь. Под натиском германских, болгарских племен в Европе, арабов в Азии Византия вынуждена была перейти к обороне.
Большое значение в войнах, которые вела Византия, имело секретное оружие, которым она обладала, - «греческий oгонь». Тайна eгo состава так и осталась нераскрытой. Предполагается, что это был липкий, горючий состав из смеси нефти и смол, серы и селитры, сочетающий качества пороха и напалма. С греческого огня» византийцы сжигали корабли противника на море, осадные орудия. 
Другим «тайным оружием» Византии была ее дипломатия, умение разобщать противостоящие ей государства и племенные союзы, подкупать их вождей.
Унаследовав традиции и общественно-политическое устройство Древнеримской империи. Византия заимствовала и многие ее слабости, в первую очередь связанные с характером осуществления власти. 
В Византии существовал сенат, включавший представителей знатных родов, Большим влиянием пользовались епископы. В то же время воля императора, власть котopoгo считалась священной, имела силу закона при решении вопросов как светской, так и духовной жизни. В результате реформ VII века была построена жесткая вертикаль власти: империя разделилась на провинции (фемы), вся власть в которых передавалась наместникам-военачальникам (cтpaтегам). Они назначались и смещались императором и, обладая огpомными полномочиями, сами были абсолютно бесправны перед ним. При имнераторе Льве VI (правил в 886-912) ликвидировались остатки гoродского самоуправления. В частности, ранее свободно работавшие ремесленники и торгoвцы были приписаны к корпорациям. Их члены пользовались льготами при получении заказов и продаже изделий, но при этом чиновники диктовали им объемы производства. Meсто и время торговли, количество наемных работников, определяли норму прибыли.
Жесткая централизация власти вела к умножению числа правительственных ведомств (их насчитывалось несколько десятков), pocту армии чиновников. Они делились на классы и разряды, получая титулы, чины и оплату согласно своей должности. Неуклюжий и гpомоздкий аппарат управления был не только малоэффективным и дорогостоящим, он превратился в источник коррупции, интриг и загoворов. 
Будучи всевластными, императоры стали беззащитны перед yгрозой пере ворота. В Византии, как и в Древнеримской империи, не было четкого порядка престолонаследия. Наиболее сильным императорам удавалось передать власть по наследству, однако ни одна династия не смогла долго ее удерживать.
По подсчетам историков, за время существования Византии, с 395 по 1453 г., из 109 императоров лишь 34 умерли своей смepтью, остальные были cвергнуты или пали жертвой покушения.