Можете это уменьшить в объёме: не дожидаясь нападения римлян, молодой, талантливый полководец 1-ым нанёс удар. выйдя из испании во главе отборных войск, он подошёл 5 месяцев спустя к альпам. воины ужаснулись, увидев вблизи громадные горы, покрытые ледниками. хороших дорог не было, на перевалах лежал снег. 15 суток войско карабкалось вверх, а затем спускалось вниз по узким и скользким тропинкам. люди, вьючные животные, боевые слоны срывались в пропасть. спешил, не щадя ни себя, ни воинов. переход через альпы стоил ему почти половины войска. оказавшись в долине реки по, объявил жившим там галлам, что воюет не с ними, а с римом за свободу народов италии. галлы ненавидели покоривших их римлян. они дали продовольствие и лошадей, массами вступали в его войско. получив ошеломляющее известие о появлении , сенат приказал консулам остановить его продвижение. однако в нескольких сражениях разгромил консульские армии. древний писал: «не было такого труда, при котором уставал бы телом или падал духом. он первым устремлялся в бой и последним оставлял поле сражения». дорога на рим была открыта. отчаяние охватило его жителей. но понимал, что хорошо укреплённый город ему не взять. он двинулся на юг страны, стремясь поднять на борьбу с римом народы италии.

Стремительный рост популярности Филиппа в Греции и его активное вмешательство в ее дела стали вызывать обоснованную тревогу у Афин. Стремясь преградить путь македонской армии в Среднюю Грецию, афиняне заняли Фермопильский проход и блокировали Филиппа в Фессалии. Потерпев неудачу в попытке проникнуть в Среднюю Грецию, Филипп вновь обратился к завоеваниям на Халкидике и в Южной Фракии. После тщательной подготовки он неожиданно напал на центр Халкидской лиги — город Олинф. Афиняне сделали попытку Олинфу и отправили на осажденному городу 17 триер, 300 всадников и 4 тыс. гоплитов. Однако Филиппу удалось захватить город до того, как эта подошла. Один из крупнейших греческих городов Олинф был полностью разрушен и покинут жителями (348 г. до н. э.). Халкидская лига была распущена, а сама Халкидика признала власть македонского царя.

Однією з найпоширеніших форм класової боротьби на україні з xv ст. були втечі селян від панів. найчастіше селяни тікали з західних районів, де феодальний гніт був тяжчим. з свого боку, феодали східних місцевостей, зацікавлені у припливі робочої сили, намагалися залучити у свої маєтки втікачів різними пільгами та обіцянками. це робили й і маєтків великого князя литовського, якому належали величезні земельні простори. таке становище викликало невдоволення феодалів, від яких тікали селяни. вони зверталися із скаргами до великого князя й вимагали, щоб він заборонив приймати втікачів. у 1457 р. великий князь литовський видав грамоту, в якій зобов'язувався не приймати чужих збіглих селян у своїх володіннях. у першій половині xvi ст., в зв'язку з розвитком фільваркового господарства й посиленням експлуатації селянства, втечі в східні та південні райони україни стали набувати масового характеру. це констатували й королівські урядники, що складали в 1545 р. люстрацію (опис) вінницького замку. урядники вимагали від брацлавських панів: «жодних людей, будь отчичів або неотчичів» з волині й поділля не приймати, а вже прийнятих обов'язково видавати під загрозою (за непослух) втрати маєтків. такі накази, однак, не могли мати успіху. більш того, відчуваючи гостру потребу в робочих руках, феодали східних районів посилали своїх агентів у західні місцевості підмовляти селян переселятися до нових панів. у зв'язку з цим у судебник казимира iv 1468 p. була внесена спеціальна стаття: «а который будетъ люди выводити, а любо челядь невольную, а хватить съ челядью того на шибеницю». однак і жорстокий закон не міг припинити втеч. селяни тих місцевостей, куди прибували втікачі, брали їх під свій захист і нерідко проганяли переслідувачів. так, у 1547 р. в містечку янушпіль київського воєводства місцеві жителі напали на , посланого повернути своєму пану втікачів, яким вони дали притулок. частина селян — переважно сільські ремісники — тікала в міста головним чином в ті, що були на магдебурзькому праві. однак за литовським статутом 1529 р. втікач-селянин міг стати вільним, лише проживши в місті десять років. основна їх маса у містах потрапляла в становище безправного люду, позацехових ремісників, які проживали найчастіше в передмісті. лише невелика частина втікачів, подолавши всі перепони, що їм чинилися, діставалась далекої південно-східної прикордонної смуги, де починалися козацькі слободи.