Когда и в связи с какими событиями рабство приобретают в риме широкий размах и классические формы

Жители древнего Рима разделялись на многие категории: мужчины, женщины, свободные граждане, рабы, солдаты, сенаторы, артельщики.. . Каждая из них имела свой определённый политический и экономический вес. Но остановимся на двух наиболее важных - свободных гражданах и рабах. Последние обычно являлись военнопленными, но иногда были случаи, когда свободные люди для выплаты долгов продавали себя в неволю. Рабы не имели ни политического, ни юридического права. Они занимались как тяжёлым, так и умственным трудом, в зависимости от их возможностей и уровня образования. При совершении кражи приговаривались к смертной казни.

Естественно, что рабы не были довольны своим положением, поэтому нередко вспыхивали волнения, самым известным из которых является бунт под предводительством Спартака. В Римской Империи существовал закон, приговаривающий всех рабов, находящихся в доме, к смертной казни, в случае убийства или самоубийства хозяина. Рабы нередко пытались сами покончить жизнь самоубийством. В этом случае, при последующей их перепродаже, хозяин был обязан упомянуть об этом, в противном случае он налагался крупным штрафом, поскольку новый владелец не желал терять свой вложенный капитал, покупая подобного раба.

Престиж и богатство свободных граждан Рима определялись по количеству принадлежащих им рабов. Римляне обладали большим количеством рабов, захваченных в плен во время военных походов. Так во II веке до н. эр. из Картагена были доставлены 100 тысяч человек, из Сардинии - 80 тысяч, а из Греции - 150 тысяч. Не случайно половина жителей Помпей являлась рабами. Эта масса рабов падению их цены, поэтому богатые римские граждане предпочитали использовать этот труд для возделывания приобретённых земель. К тому же рабы освобождались от воинской повинности. Свободные же жители, работавшие ранее в сельской местности, были вынуждены искать новые заработки в городе.

В богатых римских домах по соседству с обеденным залом обычно находились специальные комнаты, в которых рабы и рабыни должны были удовлетворять все желания хозяев и их гостей. Стены этих заведений были украшены эротическими росписями. В Риме также существовали и свободные женщины, практиковавшие эту профессию. Их деятельность была узаконена и облагалась налогами. Публичный дом - lupanara, находился на окраине города. Эти заведения открывались только вечером. Все женщины, работавшие там, были зарегистрированы и не имели право сохранять свою прежнюю фамилию. Они одевались в одежду определённого цвета и не могли украшать волосы теми же убранствами, что и римские матроны. Современное итальянское название этих женщин - puttana, берёт своё начало от латинского - putere/puzzare, что переводится как глагол - вонять. Современное слово troia (троя) , также берёт название из латыни. Troiaio - означает свинарник. В связи широким распространением проституции и низким уровнем гигиены в древнем Риме были довольно широко распространены венерические заболевания.

Сколько зарабатывали проститутки в древнем Риме? Те, которых называли "лупа", т. е. волчица, и принимали клиентов в публичном доме (лупанара) брали с каждого клиента от 2 до 8 assi. Проститутки, работающие на площадях и около амфитеатров, брали с каждого клиента от 4 до 10 sesterzi. Куртизанки получали с каждого клиента от 20 до 100 sesterzi. Ежедневный заработок артельщика того времени составлял 12 assi (или 3 sesterzi). Ежедневная оплата легионера - 10 assi.

Вместе с рабами, привезёнными из Греции, в Риме начали распространяться гомосексуальные отношения. Обычно их практиковали с рабами, которые были обязаны во всём ублажать своих хозяев. Считалось зазорным принимать пассивную позицию с равным по рангу человеком. К тому же из двух гомосексуалов наказывался только тот, который играл пассивную роль, при поимке он обычно выплачивал большой штраф. В 438 году н. эр. император Теодозио II издал указ о сожжении на костре всех пассивных гомосексуалов

Очень люблю смотреть фильм «Офицеры». Тема защиты Родины очень близка нашей семье. Мой дедушка, отец — кадровые военные. Дедушка очень много рассказывал мне о войне. Я смотрю фильм «Офицеры» и вспоминаю рассказы любимого дедушки.

В фильме ярко показан патриотизм и стойкость русских офицеров. Они преданы выбранному делу. Для них нет более важного дела, чем защита родной земли от захватчиков. За Родину они готовы отдать самое дорогое для человека – свою жизнь.

События, показанные в фильме, охватывают непростой период для нашей страны. Действия происходят с начала 1920 года и по конец 1960-х годов. После окончания военного училища Алексей Трофимов направляется в среднеазиатский гарнизон для прохождения службы. Приезжает он туда вместе с женой Любой.

На новом месте службы Алексей знакомится с молодым офицером Иваном Вараввой. Алексей и Иван — очень смелые, светлые, искренние люди. Их объединяет крепкая мужская дружба, чувство ответственности перед родной страной. Вместе офицеры отважно борются с бандитами.

Судьбы Алексея и Любы тесно переплетены с историей страны. Они сумели пронести любовь через всю жизнь. Во время Великой отечественной войны отправляется на фронт Алексей, сын Егор. Люба служит военным врачом в госпитале. Она тяжело переносит известие о гибели сына.

Відповідь: Митрополит Андре́й Шепти́цький, ЧСВВ (мирське ім'я Рома́н Марі́я Алекса́ндер Шепти́цький; 29 липня1865, село Прилбичі — 1 листопада 1944, Львів) — український релігійний діяч, меценат, граф. ЄпископУкраїнської греко-католицької церкви; від 17 січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. Належить до знатного галицького родуШептицьких. Доктор права. За мудрі настанови й великі труди він отримав багато народних імен:Український Мойсей, Духовний будівничий, Провідник української нації, Великий митрополит[1].

За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму, які однак не часто відвідував.

Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939 році НКВСники розстріляли його брата Лева з дружиною Ядвігою в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах. Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби[2].

Його наступником став Йосиф Сліпий. Роман Марі́я Алекса́ндер Шептицький народився у с. Прилбичах (Яворівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Яворівського району Львівської области, Україна). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду, який отримав австрійський графський титул, у XIX столітті зазнав спольщення, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище«Шептицький» від родового маєтку — села Шептиць (Шептич). При хрещенні за латинським обрядом у костелі Святої Трійці родового містечка Брухналя[3], яке відбулося 9 серпня 1865[4], отримав імена Роман, Александер, Марія.

Його тато — граф Іван (Ян) Кантій Реміґіан Шептицький, мати — графиня Софія (Зофія) Фредро[5]. Бабуся — Зофія зЯблоновських гербу Гжимала, дружина фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.[6]

Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці двох років, Єжи (Юрій) — 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Казимир — успішний адвокат, який у 43 роки полишив світську кар'єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький. П'ятий — Александер. Шостий — Станіслав — офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорської імперії в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий — Леон — у 1939 році під час першого російсько-більшовицького вторгнення був замордований більшовиками у Прилбичах разом із дружиною[5].

Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги спогадів його матері Софії. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов'ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.

Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у містіКраків (Королівство Галичини та Володимирії). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів[5].

Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німецької імперії (Бреслав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув уДобромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Подільську губернію,Київ, Москву[5].

8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції Папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні здобув науковий ступінь доктора права[5].