Сообщение на тему "санкт-петербург при петре 1"

Петербург, или Санкт-Петербург, как он назывался официально, был не только любимым детищем и гордостью Петра, но и символом его царствования, выражением эпохи преобразований.

Конечно, новая столица не олицетворяла всю Россию. Наоборот, это был уникальный город не только по своему архитектурному облику, но и по складу жизни. В то время как генерал-полицеймейстер столичного города хлопотал, чтобы его население носило башмаки, Русь за вычетом нескольких городов еще два столетия шлепала в лаптях и одевалась в длиннополое платье. Петр неукоснительно требовал выхода дворянок в свет, но еще многие десятилетия девушек из провинции держали взаперти и старательно охраняли от постороннего глаза. Столица была единственным местом, где возводились кирпичные здания светского назначения, где улицы освещались фонарями, где разводились парки. В Петербурге было много того, чего не было в помине в других местах обширной петровской империи.Сам Петр также считал создание новой столицы одним из важнейших итогов своего царствования. 28 сентября 1714 года во время торжественного спуска корабля "Шлиссельбург" Петр, обращаясь к сенаторам, генералам, морским начальникам и иностранным гостям, приглашенным на празднество, с гордым сознанием содеянного торжественно заявил: "Есть ли кто из вас такой, кому бы за двадцать лет пред сим пришло в мысль, что он будет со мною на Балтийском море побеждать неприятелей, на кораблях, построенных нашими руками, и что мы переселимся жить в сии места, приобретенные нашими трудами и храбростию? Думали ль вы в такое время увидеть таких победоносных солдат и матросов, рожденных от российской крови, и град сей, населенный россиянами и многим числом чужестранных мастеровых, торговых и ученых людей, приехавших добровольно для сожития с нами? Чаяли ль вы, что мы увидим себя в толиком от всех владетелей почитании?""Писатели, - продолжал он, - поставляют древнее обиталище наук в Греции, но кои, судьбиною времен бывши из оной изгнаны, скрылись в Италии, и потом рассеялись по Европе до самой Польши, но в отечество наше проникнуть воспрепятствованы нерадением наших предков, и мы остались в прежней тьме, в каковой были до них и все немецкие и польские народы. Но великим прилежанием искусных правителей их отворялись им очи и со временем соделались они сами учителями тех самых наук и художеств, какими в древности хвалилась одна только Греция. Теперь пришла и наша череда, ежели только вы захотите искренне и беспрекословно вс намерениям моим, соединя с послушанием труд, памятуя присно латинское присловие: "Молитесь и трудитесь"

Битва при Каннах - крупнейшее сражение Второй Пунической войны, произошедшее 2 августа 216 до н. э. около города Канн в Апулии на юго-востоке Италии. Карфагенская армия Ганнибала нанесла сокрушительное поражение превосходящей её по численности римской армии под коммандованиеим консулов Луция Эмилия Павла и Гая Теренция Варрона. После битвы при Каннах Капуя и несколько других итальянских городов-государств откололись от Римской республики. Хотя сражение было не в состоянии решить результат войны в пользу Карфагена, сегодня оно является одним из наиболее ярких примеров тактического мастерства в военной истории.

Восстановившись от их предыдущих потерь при Треббии (218 до н. э. ) и при Тразименском озере (217 до н. э.) , римляне решили противостоять Ганнибалу в Каннах, примерно с 87 000 римских и союзнических войск. С их правым крылом, помещённым около реки Ауфид, римляне поместили их конницу во фланги и сосредоточили их тяжёлую пехоту в более глубоком формировании, чем обычно в центре. Возможно римляне надеялись сломать карфагенскую линию ранее в сражении, чем они имели при битве при Требии. Чтобы противостоять этому, Ганнибал использовал тактику двойного охвата. Он поставил его наименее надёжную пехоту в центре, с флангами, составленными из карфагенской конницы. Перед началом сражения, однако, его построение приняло вогнутую форму с выдвижением вперёд его старых войск, размещённых на флангах. После начала сражения, карфагенский центр прогнулся под ударом численно превосходящих войск римлян. В то время как центральная часть войск Ганнибала отступала, римляне бессознательно втянули себя в большую дугу — после чего, карфагенская пехота и конница окружили главные силы римской пехоты. Окружённая и подвергшаяся нападению на всех сторонах без средств римская армия была впоследствии разгромлена по частям. Приблизительно 60 000-70 000 римлян были убиты или захвачены в Каннах (включая консула Луция Эмилия Павла и восемьдесят римских сенаторов) . Считается, что по числу жизней, потерянных в один день, Канны попадают в число тридцати самых кровопролитных сражений во всей человеческой истории.


Після розпаду в 1555 р. імперії Карла V Нідерланди перейшли під владу його сина — короля Іспанії Філіппа II (1527-1598). Він розглядав Нідерланди як свій плацдарм у Європі для боротьби проти Франції й невичерпне джерело прибутків для здійснення своїх планів.Філіпу II вдалося значно відсторонити вище іспанське дворянство від центрів влади, вищих органів управління і кортесів (парламент в Іспанії). Зрозуміло, король шанував широку судову і суспільно-політичну компетенцію часом майже необмеженої влади дворянства, а також церкви і міст. Все ж таки повсякденне життя переважаючого більшості майже 8-мільйонного (1590) населення Іспанії в значній мірі визначалася місцевими та регіональними факторами і часто перебувала в поміщицьких і фізичної залежності від місцевих панів, насамперед грандів. Втім, до кінця правління Філіпа II ця група вищої аристократії, скорочена Карлом V до 25 сімей, завдяки королівським привілеям виросла. Так, наприклад, Філіп підніс друзів дитинства, князів Еболі, що стали пізніше діловими радниками, до звання грандів, і тим самим розширив королівську клієнтелу у вищому кастильському дворянстві. Основна ж маса благородного стану — близько 10 відсотків всього населення (це на порядок більше, ніж в інших європейських країнах) — складалася з середнього дворянства і дрібнопомісних ідальго. Останні за своїм майновому становищу часто нічим не відрізнялися від селян, що карикатурного зобразив Мігель Сервантес в «Дон Кіхоту Ламанчському».Протягом XVI століття населення в іспанській державі без Португалії зросло при значних регіональних коливаннях приблизно на 40 відсотків: з 5,2 мільйона до приблизно 8,1 мільйонів. У переважній більшості це були селяни, ремісники і рибалки. На початок століття в зростаючих містах, які перетворювалися на політичні, економічні та культурні центри країни, проживало 5 відсотків, а до кінця століття близько 20 відсотків населення. Мадрид і Севілья перетворилися в процвітаючі метрополії; перший — завдяки перебуванню в ньому двору та центральних органів влади, а друга — завдяки монополії торгівлі з Америкою. Поза сумнівом, під час Філіпа II міста представляли собою найдинамічніші елементи суспільного розвитку в іспанському королівстві.Іншим тріумфом цього більш «щасливого» періоду його правління було приєднання Португалії. У 1578 р. 24-річний португальський король Себастьян загинув під час північноафриканської експедиції у битві при Ель-Ксар-ель-Кебирі. Філіп, грунтуючись на праві успадкування по спорідненості і на багатих подарунках, якими він обдарував португальську аристократію, вирішив захопити португальський престол. Серед португальців виникла — досить, втім, слабка — національна партія, що намагалися зчинити Філіпу збройний опір, але іспанська армія майже без боротьби зайняла всю країну (в 1580 р.), а через кілька місяців португальські кортеси проголосили Філіпа португальським королем.Ситуація в Нідерландах, зумовлена політикою фанатичного Філіппа II, який прагнув у всіх своїх володіннях запровадити порядки на кшталт іспанських, стала нестерпною.У країні було значно збільшено кількість іспанських військ, а всю владу зосереджено в руках Державної ради (консульти) з прихильників іспанців. Було створено 14 нових єпископств, розгорнула діяльність інквізиція, почалося переслідування єретиків. Усіх, хто наважувався виступати проти католицької церкви та іспанців, страчували; за доноси на тих, хто засуджував іспанців, нагороджували.