Сочинение на тему японии в 16-18 веках !

Ния состояла из разрозненных княжеств — даймеров, во главе которых стояли влиятельные князья (феодалы) — дайме. Под их руководством служили дворяне-самураи. Несмотря на то, что официально страной руководил император, политическая власть была в руках сегуна.

Одним из главных исторических событий того времени было объединение трех островов Японии в единое централизованное феодальное государство. В объединении страны большую родь играли исторические личности: крупный землевладелец — Нобинага, крестьянин — Хидэёси и феодал — Иэясу.

Создав сильную боевую армию, они сохранили страну от гражданской войны. Токугава Иэясу в процессе объединения страны овладел большими территориями. Почти одна седьмая часть Японии стала принадлежать ему. В принадлежащей ему части он создал город Эдо, который позже стал называться Токио.

В 1603 г. Токугава Иэясу принял наследственный титул сегуна (великого полководца), то есть стал новым военным властелином Японии. В истории Японии этот сёгунат стал последним (третьим) и был известен под названием сёгуната Токугава. С этого времени около 250 лет Япония управлялась династией Токугава.

Господствующий феодальный класс был разделен при Токугава на несколько разрядов. Придворная знать — кугэ, формально занимала самое привилегированное положение, но фактически власти не имела. Как и император, они получали содержание от сёгуна.

Военное дворянство образовывало сословие самураев, верхушку которых составляли владетельные князья — дайме, после самураев шли крестьяне, затем — ремесленники и последнюю ступеньку занимали торговцы (купцы).

Токугавский сёгунат утвердился в период, когда в Японию началось проникновение европейцев. Еще в XVI в. Японию открыли португальцы, которые в течение 50 лет вели торговлю с японцами. В 1552 г, в Японии появились испанцы, затем голландцы и англичане. В Японии стала распространяться христианская религия, которую проповедовали среди японцев миссионеры из Европы. Сначала японцы поддерживали миссионеров и иезуитов, но затем поняли, что под маской религии европейцы пытались ограничить независимость Японии, захватить ее.

Принятый в 1587 г.

Декрет узаконил выдворение из страны всех миссионеров-христиан в 20- дневный срок. В противном случае они приговаривались к смертной казни. Но этот закон не был направлен против коммерции. Иностранные торговцы могли заниматься коммерцией и оставаться в стране сколько им потребуется, но если торговцы содействовали проникновению миссионеров, то их имущество конфисковывалось.

Принятый Декрет должен был обеспечить безопасность Японии и сохранить ее независимость.Токугава Хидэёси одним из первых понял, какую угрозу несут в себе японцы, принявшие христианство, так как европейцы, посылая миссионеров и пропагандируя христианскую веру, надеялись убедить принявших ее японцев в завоевании страны.

Однако в эпоху сёгуна Токугава Иэясуни отношения с иностранцами еще были дружескими. Он уделял большое внимание развитию внешней торговли. После его смерти в стране начались преследования людей, принадлежавших к христианской вере. Миссионеры были изгнаны из страны, а японцев, принявших христианскую веру, заставили отказаться от этой религии.

Изменилась и политика торговли с иностранцами. Японцы стали препятствовать вмешательству иностранцев во внутренние дела страны.В 30-х гг. XVII в. правительство сёгуна Токугава Иэмицу приняло ряд мер для изоляции Японии от внешнего мира.

С 1624 г. англичане перестали посещать Японию. В том же году из страны были выдворены испанцы, которые считались самыми опасными противниками независимости Японии. Согласно изданному указу, заниматься торговлей за границей имели право только лица, не принадлежавшие к христианской религии.

И, наконец, в 1636 г. были выдворены португальцы, и Япония полностью "закрылась" для иностранцев. Всем японцам, независимо от их вероисповедания, запретили выезжать за границу.

Из-за границы в Японию под страхом смертной казни не мог приехать ни один японец. В стране оставалось несколько голландц

Як і раніше, скульптура розвивалася у двох взаємопов'язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася насамперед у вигляді орнаментального декоративного різьблення; фігурна скульптура тут виступала хіба що спорадично, спроби ввести її у другій половині XVIII ст. до церковних інтер'єрів як на західноукраїнських землях, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами. У мистецтві латинської традиції кругла скульптура, навпаки, домінувала однозначно, в середині XVIII ст. на короткий час навіть вийшовши на чільне місце в мистецькому житті.
Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іконографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоративних орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослинних мотивів. У ранніх пам'ятках середини століття іноді ще застосовують орнаментику пізньоманьєристичного зразка, як, наприклад, в іконостасах церкви Собору архангела Михаїла у Волі Висоцькій поблизу Жовкви (1655) чи святого Юра в Дрогобичі (1659). Царські врата першого з них продовжують іконографію наскрізно різьблених врат іконостаса львівської П'ятницької церкви. Цю традицію порушено введенням теми дерева Єссея, найраніший зразок якої дають врата іконостаса Стрітенського приділу Софійського собору 1689 p., а на західноукраїнських землях — каплиці Трьох святителів львівської Успенської церкви (1697). Останні належать одному з майстрів європейського культурного кола.
В останній чверті XVII ст. за піднесення жовківського мистецького середовища склався місцевий осередок сницарства. Першим його представником був Юрій Михалович, діяльність якого розгорталася в 60—90-х pp., проте достовірні роботи майстра не відомі.

Як і раніше, скульптура розвивалася у двох взаємопов'язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася насамперед у вигляді орнаментального декоративного різьблення; фігурна скульптура тут виступала хіба що спорадично, спроби ввести її у другій половині XVIII ст. до церковних інтер'єрів як на західноукраїнських землях, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами. У мистецтві латинської традиції кругла скульптура, навпаки, домінувала однозначно, в середині XVIII ст. на короткий час навіть вийшовши на чільне місце в мистецькому житті.
Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іконографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоративних орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослинних мотивів. У ранніх пам'ятках середини століття іноді ще застосовують орнаментику пізньоманьєристичного зразка, як, наприклад, в іконостасах церкви Собору архангела Михаїла у Волі Висоцькій поблизу Жовкви (1655) чи святого Юра в Дрогобичі (1659). Царські врата першого з них продовжують іконографію наскрізно різьблених врат іконостаса львівської П'ятницької церкви. Цю традицію порушено введенням теми дерева Єссея, найраніший зразок якої дають врата іконостаса Стрітенського приділу Софійського собору 1689 p., а на західноукраїнських землях — каплиці Трьох святителів львівської Успенської церкви (1697). Останні належать одному з майстрів європейського культурного кола.
В останній чверті XVII ст. за піднесення жовківського мистецького середовища склався місцевий осередок сницарства. Першим його представником був Юрій Михалович, діяльність якого розгорталася в 60—90-х pp., проте достовірні роботи майстра не відомі.