1человек на территории казахстана был современником

Древнейшие люди Казахстана были современниками питекантропа и синантропа. 
Если то дай знать)

Вдревнем египте использовали три системы письма: иероглифическую, иератическую и демотическую. иероглифическая система, изобретенная за 3000 лет до н.э., представляет собой самую раннюю форму древнеегипетской письменности. ее элементами являются картинки, или пиктограммы, а использовалась она для религиозных текстов. иератическое письмо - это , скорописная форма иероглифического, употреблявшаяся при составлении юредических и деловых документов. демотическое письмо, еще один вид скорописи, возникло примерно в 600г. до н.э.   его использовали в каждодневной жизни для самых разных целей, тогда как иероглифическая и иератическая системы в то время применялись лишь для религиозных текстов.     единственная проблема с египетской письменностью - проблема, стоявшая перед учеными почти 2000 лет,- состояла в том, что до самого начала 19-го столетия ни один человек не мог ее понять.     в 1799г. в розетте, неподалеку от александрии в египте, был найден большой черный базальтовый камень, с записью декрета фараона птолемея 5. на нем были сделаны записи в трех системах письма: иероглифической, демотической и на греческом языке. этот камень, названный розеттским, оказался одной из наиболее важных находок для египтологов, поскольку он содержал ключ к пониманию иероглифическую письма. сопоставляя греческий и иероглифический тексты, француз по имени ж.ф. шампольон сумел в конце концов разгадать тайну иероглифов. это произошло в 1822г. последовавший затем перевод письменных документов дал нам огромное количество информации о древнем египте.

Більш збалансовану точку зору виробив Аврелій Августин (354-430), висунувши і всебічно обґрунтувавши думку, що віра і розум - це лише два різних види діяльності одного роду мислення. Тому вони не виключають, а доповнюють один одного. Розум є мислення з розумінням, а віра - мислення зі схваленням (або «згодне розуміння»). Звідси висновок, що віра дає розумові істини, які він повинен потім прояснити. А в прояснені істини людина міцніше вірить. Правда, релігійні істини людина не може в принципі прояснити до кінця. Однак вона повинна любити божественну мудрість і прагнути зрозуміти її. Тому в земному існуванні відносної мудрості людині доступна тільки любов (прагнення) до неї - філософія.

Це ототожнення Августином знання божественних істин при земному існуванні людини з філософією послужило підставою для розвитку могутньої течії середньовічної філософії - схоластики. Його представники (Северин Боецій, Еріугена, Альберт Великий, Пьєр Абеляр, Давід Дінанський, Роджер Бекон, Фома Аквінський) відстоювали думку, що розум необхідний або бажаний для віри, а філософія або тотожна релігії (Еріугена), або необхідна для неї (Боецій, Абеляр), або досить корисна (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Однак, коли в IX ст. мислитель Еріугена став всебічно обгрунтовувати ідею про тотожність істинної філософії і істинної релігії, на неї незабаром з'явилася реакція - ідея незалежності віри від розуму, її абсолютної переваги, і на цій підставі - непотрібності філософії для релігії. Активним проповідником цієї концепції в XI ст. став Бернар Клервоський. Офіційні церковні кола більше схилялися до позиції Бернара. Вибухнула тривала суперечка між однією і іншою сторонами, що нерідко закінчувалася для схоластів особистою трагедією (Абеляр жорстоко переслідувався, Давід Дінанський і Сігер Брабантський були вбиті).

Серйозна спроба примирити віру з розумом через онтологічний доказ буття Бога був зроблений в XI ст. єпископом Ансельмом Кентерберійським. Трохи пізніше підняти роль розуму в обгрунтуванні релігійних догм («розумію, щоб вірити») прагнув Пьєр Абеляр. Нарешті, в XIII ст. Фома Аквінський погоджується, що можливе часткове обгрунтування віри за до розуму, і по-суті відновлює арабську теорію двоїстості істини.

Ідею «двох істин» вперше сформулював Сігер Брабантський (1235-1285). Він намагався довести, що філософія дає свою істину, яка говорить про світ і здобувається за до природного людського розуму. А в релігії - своя істина про Бога, і отримана вона людьми через одкровення. Тому релігійні і філософські істини не слід зіставляти. Хоча Фома Аквінський спробував заперечити це вчення і виявив неабиякий талант, доводячи залежність філософії від релігії, все-таки протягом XIII і XIV ст. теорія «двох істин» посилено розвивалася і до сер. XIV ст. придбала найширшу популярність. Причому восторжествувала сама радикальна її форма, яку висунув Вільям Оккам. Він обґрунтував думку, що між вірою і розумом, філософією і релігією немає і не може бути в принципі нічого спільного. А тому вони цілком незалежні одна від одної і не повинні контролювати одне одної.

Надалі, з творчості Роджера Бекона, який вважав , що синтез віри і знання не вдається ні з боку віри, що не бажає підкорятися розумові, ні з боку знання, що цурається містичної природи віри, починається відносно самостійне існування віри і знання, пора подвійної істини і подвійного життя.

Становлення буржуазних економічних відносин і зв'язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога.

Другою важливою особливістю середньовічної науки є орієнтація не на причинно-наслідкові зв'язки між речами, а ієрархічні, коли йде пошук небесних «прототипів» земних речей. Пізнання виступає як виявлення зв'язку між річчю і вищою реальністю, що стоїть за нею, а не між речами самими по собі. Їх «окремість» розуміється як символ «цілісності», божественності. Світ не мав потреби в особливому поясненні - він сприймався безпосередньо, логіка і містика не суперечили одне одному, перша служила містичному сприйняттю «таємниці Божої».

Цілісність середньовічного світу уособлювалася Богом, він визначав долю речей, а не їх відносини з іншими предметами світу, в якому не було об'єднуючого початку і Бог виступав свого роду інтегратором. В середньовічній науці не було уявлень про «самозаконність» світу, не було ґрунту для ідеї про закони природи, чисто речові, не одухотворені Богом зв'язки не мали авторитету істини. Бог стояв за речами Природи як майстер за створеною ним річчю.