Как происходило формирование самодержавной идеологии в 13-14 веках?

Русское государство, образованное на границе Европы с Азией, достигшее своего расцвета в 10 - начале 11 века, в начале 12 века распалось на множество княжеств. Этот распад произошел под влиянием феодального производства. Особенно ослабилась внешняя оборона Русской земли. Князья отдельных княжеств проводили свою обособленную политику, считаясь в первую очередь с интересами местной феодальной знати и вступали в бесконечные междоусобные войны. Это привело к потере централизованного управления и к сильному ослаблению государства в целом. Владимирско-Суздальское княжество, впоследствии главенствующая территория Северо-Восточной Руси, охватывало междуречье Оки и Волги. На его территории лежал путь из Белого озера по Шежне на Волгу. Связано было княжество не только с торговлей новгородской, что уже немало значило, но и с торговлей европейской, и по Волге с Каспием, Средней Азией, Поднебесной Империей, с Византией. По Москве-реке вел путь в Коломну, по Оке на Волгу и по Клязьме на Волгу. Владимирское княжество было частью некогда могучего и единого, но в 13 веке расхватанного на куски Киевского княжества. Переяславль стал самостоятельным княжеством, княжества: Черниговское, Новгород-Северское, Галицко-Волынское, Смоленское - стали самостоятельными. Бывшая Киевская Русь оказалась рассечена на две части: Южную и Северо-Восточную. Центром Южной Руси из-за потери Киевом своего политического значения стало Галицкое княжество, возглавляемое тогда Ярославом Осмыслом. В Северо-Восточной части преобладающее положение стала занимать Владимиро-Суздальская земля. Наряду с Галичем сформировался еще один политический центр - Владимир, который охраняли непроходимые леса, болота, реки и Рязанско-Муромское княжество. В 1206 году в далеких местах на реке Ононе собрались вожди кочевых племен на курултай, где провозгласили своим верховным вождем Темучина - одного из удачливых степных вожаков и нарекли его Чингисханом. Этот курултай сыграл трагическую роль в судьбе всей Древней Руси. Чингисхан силой объединил под своей рукой всех монголов, некоторые соседние племена и на основе родового признака создал войско, которому в 12-13 веках, в эпоху развитого феодализма, в среднеазиатских государствах, на Руси и в Европе равных не было. Прежде всего Чингисхан устремлял свой взгляд на богатейшие государства Средней Азии. Цель Чингисхана - разграбление городов: Бухары, Самарканда, Мерва, Ургенча и других. Все завоевание было совершено за 3 года - 1219-1221 год. «В 1224 году явился народ незнаемый; пришла неслыханная рать, безбожные татары, о которых никто хорошо не знает, кто они и откуда пришли, и что у них за язык, и какого они племени, и какая у них вера...

Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. греки заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на Україні настала пора розвитку. Найбагатшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями.

До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму, Пантікапей (Керч), східний Крим, але розквіту прийшов кінець. Почалися сварки між верхівкою та рабами, почастішали напади кочівників.

Зміцнення Риму завдало політичну поразку еллінському світу, майже ціле століття тримався Пантікапей з сусідніми містами, але у 68 р. до н. е. Рим оволодіває Чорноморським узбережжям.

Це повертає грецьким містам на Україні економічну та політичну стабільність. Проте панувати грекам на Україні залишалось недовго. Готи і гуни їх знищили зовсім.

Перші слов’янські державні утворення. Антське царство

З початку VI ст. до н. е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних, етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами – прямими нашими предками, першими українцями.

Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із правослов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни на нові землі як колоністи, а не загарбники

Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. греки заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на Україні настала пора розвитку. Найбагатшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями.

До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму, Пантікапей (Керч), східний Крим, але розквіту прийшов кінець. Почалися сварки між верхівкою та рабами, почастішали напади кочівників.

Зміцнення Риму завдало політичну поразку еллінському світу, майже ціле століття тримався Пантікапей з сусідніми містами, але у 68 р. до н. е. Рим оволодіває Чорноморським узбережжям.

Це повертає грецьким містам на Україні економічну та політичну стабільність. Проте панувати грекам на Україні залишалось недовго. Готи і гуни їх знищили зовсім.

Перші слов’янські державні утворення. Антське царство

З початку VI ст. до н. е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних, етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами – прямими нашими предками, першими українцями.

Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із правослов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни на нові землі як колоністи, а не загарбники