Які сухопутні та морські битви визначали хід греко перських війн? чим вони завершувались?

Майже вся інформація про греко-перські війни у наш час відома виключно з грецьких джерел. Основним джерелом з цих війн є праця Геродота «Історія», яка обривається на подіях 478 року до н. е. Давньогрецький історик, названий «батьком історії», народився у 484 році до н. е. в Галікарнасі, грецькій колонії на малоазійському узбережжі, що в той час перебувала під владою імперії Ахеменідів. У своїй книзі, написаній в 440-430 роках до н. е., Геродот намагався простежити походження греко-перських війн, які на той час були недавньою історією.Деякі пізніші стародавні історики, починаючи з Фукідіда, критикували Геродота. Але тим не менш, Фукідід вирішив почати свою історію з місця, де зупинився Геродот (на облозі Сестоса) і вважав його працю досить точною, яка не потребувала переписування або виправлення. Плутарх критикував Геродота у своєму есе «Про зловмисність Геродота», закидаючи йому відсутність належного патріотизму, зокрема через те, що він байдуже поставився до такого подвигу ахейців, як здобуття Іліона. Негативне ставлення до Геродота було передане Європі епохи Відродження, хоча він як і раніше залишався добре читаним. Однак, починаючи з XIX століття репутація давньогрецького історика була реабілітована археологічними знахідками, які неодноразово підтверджували його версію тих подій. На сьогодні переважаючим поглядом є те, що Геродот здійснив чудову роботу у своїй праці «Історія», але до деяких його конкретних деталей (зокрема, чисельності військ і дат) слід ставитися з часткою скептицизму. Тим не менш, залишаються деякі історики, які вважають, що Геродот більшу частину своєї історії вигадав.На жаль, військова історія Греції в період з кінця другого перського вторгнення в Грецію і Пелопоннеської війни (479—431 роках до н. е.) не дуже добре підкріплена стародавніми джерелами, що збереглись. Цей період, який стародавні вчені іноді називають Пентеконтаетія (грец. Πεντηκονταετία), був періодом відносного миру і процвітання в Греції. Найбагатше і найзначиміше джерело цього періоду — Фукідідова «Історія Пелопоннеської війни», яка, як правило, розглядається сучасними істориками як надійне історичне джерело. У своїй праці Фукудід написав тільки про перші двадцять років війни і трохи інформації про те, що сталося раніше. Проте, його праця, використовується сьогодні як хронологічна таблиця того періоду, на деталях якої археологічні дані та дані інших письменників можуть бути поєднані.Греко-перські війни (500 до н. е. — 449 до н. е., з перервами) — війни між Персією та давньогрецькими містами-державами, що відстоювали свою незалежність. Приводом до війни була до військовими кораблями, надана Афінами та Еретрією з острова Евбеї 500 повсталим проти перського панування грецьким полісами у Малій Азії.Основним джерелом з історії греко-перських воєн є «Історія» Геродота, що містить опис подій до 478 до н. е. включно. Про хід військових дій в середині V ст. до н. е. стисло повідомляє Фукідід в «Історії Пелопоннеської війни». Розповіді про окремі моменти війни зустрічаються в творах трагіка Есхіла і в «Афінській політії» Аристотеля. З пізніших істориків про цей період переповідає Діодор Сицилійський, а також Плутарх, що написав декілька біографій політичних і військових діячів того часу (Фемістокла, Арістіла, Кімона). Цікавий матеріал містять нечисленні написи, що відносяться до V ст. до н. е. Нарешті, в 1938—1939 рр. були проведені археологічні розкопки на полі бою при Фермопілах, що дали цінні відомості. Вельми цікаві також результати розкопок могильного пагорба на Марафонському полі в Аттиці (1940-ві роки XX столПридушивши повстання у 493 до н. е., перська армія під командуванням полководця Мардонія навесні 492 переправилася через Геллеспонт для завоювання Греції, але після загибелі флоту (близько 300 кораблів) під час бурі поблизу Афона змушена була повернутися назад, обмежившись окупацією Фракії.

Навесні 490 до н. е. перська армія під командуванням полководців Датіса й Артаферна направилася морським шляхом через острова Родос, Наксос і Делос до Евбеї і, захопивши її, висадилася на марафонський рівнині, де відбулася знаменита битва під Марафоном (490 до н. е.). В якій афіняни та платейці під командуванням Мільтіада одержали вагому перемогу над персами.

Протягом 10-річного перепочинку в Афінах з ініціативи вождя демократичного угруповання Фемістокла був створений великий флот. Новий похід персів у 480 до н. е. очолював цар Ксеркс. Перське військо прорвалося через гірський прохід Фермопіли, який захищали греки під командуванням спартанського царя Леоніда, спустошили Беотію, Аттику та зруйнували Афіни.

Однак у тому ж році перський флот зазнав тяжкої поразки біля острова Саламін. 479 до н. е. при Платеях було розгромлено сухопутне військо персів. У цей же час перський флот зазнав поразки біля мису Мікале. Ці перемоги по суті справи вирішили підсумок Греко-перських воєн: перси змушені були очистити територію Греції, а греки перенесли військові дії в район Егейського моря та в Малу Азію.

Одними из первых, в IV тыс. до н.э., возникли древние государства Месопотамии — страны, расположенные между Кавказом на севере и Персидским заливом на юге, между Сирийской степью на западе и горными районами Ирана на востоке (территория современного Ирака). С севера на юг страну пересекают две большие реки Тигр и Евфрат. Эти реки создали плодородную, благодаря речным наносам, долину и служили хорошими транспортными магистралями, связывающими государства Месопотамии с их соседями.Примерно до середины III тыс. до н.э. в Месопотамии существовало два крупных государства: государство шумеров (Шумер) на юге и государство семитов (Аккад) на севере, которые затем были объединены в единое Шумеро–Аккадское царство. Это дало импульс ускорению экономическому, технологическому, культурному, научному и политическому развитию. При этом в междуречье сформировались государственные центры сразу обоих типов. На юге — первый тип, то есть жестко централизованное государство, и на севере, где не было необходимости в поддержании единой централизованной ирригационной системы, — государство второго типа. И это разделение сохранялось на протяжении всего бронзового века.Юг Междуречья, находясь в постоянном дефиците ресурсов, со значительно более сложной, чем в Египте, ирригационной системой был вынужден заниматься технологическим и научным развитием, что тянуло за собой и такие сферы как образование, культура и искусство.Крупные города с водопроводом и канализацией, государственная система образования, гражданское законодательство, медицина, математика, химия, астрономия — все это возникает и развивается на юге Междуречья. Шумер стал родиной первого известного литературного текста: эпоса о Гильгамеше.

Ибрай Алтынсарин (каз. Ыбырай Алтынсарин) (20 октября (1 ноября) 1841, Аракарагайская волость,Николаевский уезд, Тургайская область, Российская империя — 17 июля (29 июля) 1889) — казахскийпедагог-просветитель, писатель, фольклорист, общественный деятель, учёный-этнограф. Автор казахских учебников: «Киргизская хрестоматия» (1879; 2 изд., 1906) и «Начальное руководство к обучению казахов русскому языку» (1879), автор басен и рассказов, а также переводов Л. Н. Толстого,И. А. Крылова.

Создавал варианты алфавита на основе русской графики для записи казахских текстов.

Алтынсарин положил начало светскому образованию казахского народа. Открыл четыре двухклассных центральных русско—казахских училища, одно ремесленное училище, первое в Казахстане женское училище[1], пять волостных школ, два училища для детей русских поселян. А также учительскую школу в Троицке, немного позже она была переведена в Оренбург.

Родился 20 октября (1 ноября, по новому стилю) 1841 года в Аракарагайской волости Николаевского уезда Тургайской области.

Рано лишившись отца, воспитывался в семье деда, известного бия, Балгожи Жанбуршина.

В 1850 году был определён в школу — интернат при Оренбургской пограничной комиссии. Окончил её в 1857 году с золотой медалью. Затем в течение трёх лет работал писарем у своего деда Балгожи — управляющего узунскимродом племени кипчаков, войскового старшины Оренбургской комиссии.

Некоторое время Алтынсарин работал переводчиком вОренбургском областном правлении, где познакомился сИльминским Н. И.

В 1860 году областное правление поручило ему открыть школу для казахских детей в городе Тургай, в которой он назначался учителем русского языка.

В 1861 году он получил должность учителя Тургайской школы.

В 1864 открыл первую народную школу.

Алтынсарину было присвоен чин статского советника. Некоторое время И. Алтынсарин работал также в Тургайском уездном управлении в качестве делопроизводителя, исполнял обязанности старшего уездного начальника, временно — уездного судьи.

С 1879 и до конца жизни — инспектор казахских школ вТургайской области.

В 1883 году Алтынсарин переехал в Николаевский (Кустанайский) уезд. Он построил дом в трёх километрах от города Кустаная, на сгибе реки Тобол, на островке, где имелось небольшое озеро, получившее впоследствии название «Инспекторское». Там Ибрай Алтынсарин жил и работал до самой смерти.

Алтынсарину было присвоено звание статского советника.

Умер 17 июля (29 июля) 1889 года, похоронен недалеко от своего дома на берегу Тобола рядом с могилой отца.

Объяснение: