Причины активизации различных партий : социалистических?

Главная цель партии – завоевание власти. для ее реализации партия должна иметь программу действий план преобразования общества, четкие принципы своей организации (устав), а также располагать определенными оргструктурами как в центре, так и в регионах. организации партии (цк, президиум, местные комитеты) должны наличествовать не номинально, а реально, проявляя себя в способности к проведению сколь-нибудь массовых политических акций (стачка, бойкот, выборы, демонстрации), которые направлены на решение той или иной тактической или достижение программной цели партии. она стремится провести своих представителей в парламент и другие, законодательные и представительные организации, а затем создать в них свои дееспособные фракции.

Освічений абсолютизм — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів.

Особливості освіченого абсолютизму Редагувати

Теорія «освіченого абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята раціоналістичною філософією тництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави, в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про загальний добробут тницька» література XVIII століття не тільки ставила завдання критики старих порядків: прагнення філософів і політиків того часу сходилися в тому, що реформа повинна здійснитися державою і в інтересах держави. Не дивно, що ці ідеї припали до смаку деяким монархам, зокрема Фрідріху II. Ще в юності він захопився філософією і листуванням із вільнодумцями, став масоном і написав власний трактат із критикою політичної теорії Макіавеллі, виданий в Голландії під вигаданим ім'ям. А ставши королем, Фрідріх II із завзяттям взявся за проведення реформ — у відповідності із власним розумінням ідей тництва. Він заборонив тортури й оголосив про скасування цензури. Переконаний прихильник свободи віросповідання, король стверджував, що може звести у Пруссії святилища навіть для язичників, якщо ті захочуть оселитися в його державі, а згодом таки розпорядився побудувати католицький собор у Берліні, населеному переважно протестантами. Приватну власність оголосили недоторканною, судочинство за порадою Монтеск'є відокремили від виконавчої влади. За наказом монарха був створений новий звід законів. Фрідріх II запровадив у Пруссії загальну початкову освіту, будував дороги, заохочував заснування нових мануфактур, скасував митниці всередині королівства. Така державна політика, власне, й дістала назву «освіченого абсолютизму»[1].

«Освічений абсолютизм», принаймні в теорії прагнув до союзу монархів і філософів, які бажали підпорядкувати держава чистому розумові. Не дивно, що в літературі «освічений абсолютизм» був зустрінутий захоплено. Найбільш яскравий приклад цього захоплення — політичний світогляд Вольтера, цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі.

відповідь:

історія давньогрецького театру — охоплює майже тисячоліття (vi ст. до н. е. — v—vi ст. н. він виник із сільських святкувань на честь бога діоніса — діонісій. на цих святах виконувалися дифірамби і фалічні пісні, що містили елементи діалогу та театральної дії. подальший розвиток дифірамба пов'язується з ім'ям поета феспіса (друга половина 6 століття до н. якому приписується і введення першого актора. з хору, що становив аж до епохи еллінізму необхідну приналежність драми, у другій половині 6 століття виділився особливий виконавець — актор, яким був сам драматург.

театральна культура стародавньої греції справила величезний вплив на розвиток світового театрального мистецтва. широко використовували грецьку театральну спадщину римляни (особливо на ранніх етапах розвитку), діячі епохи відродження і просвітництва. демократичні традиції театрального мистецтва античної греції зберегли значення і для наступних епох. постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, унікальність давньогрецького театру.

пояснення: