Каковы главные черты республиканского строя ?

Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII - VI ст. до н. е.) - царський; другий (509-31 до н. е.) - республіканський, третій - імперський (31 до н. е. - 476 н. е.). Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX - IV ст. до н. е.

Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н. е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період ІІІ - І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні - ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).

Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.

До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин.

Протягом VІ-ІІІ ст. до н. е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.

Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.

ІІ - І ст. до н. е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.

Объяснение:

Объяснение:

Коллективизацию в Казахстане предполагалось в основном завершить весной 1932 г. (за исключением кочевых и полукочевых районов). Если в 1928 г. в Казахстане было коллективизировано 2% всех хозяйств, то к началу осени 1931 г. в республике насчитывалось 78 районов (из 122), где коллективизацией было охвачено от 70 до 100% дворов.

Нарушения принципа добровольности и элементарной законности коллективизации с самого начала приняли повсеместный характер. Чрезвычайный характер коллективизации с особой силой проявился в тех мерах, которые разворачивались в рамках реализации государственного курса на ликвидацию кулачества и байства. Масштабы раскулачивания в Казахстане пока не поддаются точной оценке, но известно, что только в 1930 – 1931 гг. численность крестьян, отправленных в “кулацкую ссылку” за пределы Казахстана, достигла 6765 человек.

Восстания 1929 г.

Одно из первых выступлений произошло в сентябре 1929г. в Каракалпакии, входившей тогда в состав КАССР. Однако слабое вооружение повстанцев и их неорганизованность привели к поражению восстания. В поселок прибыл небольшой отряд сотрудников ОГПУ и после двухчасового боя выбил из него восставших. Последние рассеялись по степи и в течение нескольких дней в большинстве своем были арестованы.

Более ожесточенный характер приняло восстание в Бостандыкском районе Сырдарьинского округа. 27 сентября 1929 г. восстали жители кишлака Пскем, недовольные произволом властей, избравшие своим руководителем Талиба Мусабаева. Непомерное налогообложение, завышенные планы хлебосдачи вынудили и киргизских крестьян оказать массовое сопротивление. Очень быстро восстание распространилось на весь район, численность отряда восставших достигла почти 500 человек, в числе которых были казахи, узбеки, киргизы и таджики. Однако стихийное выступление крестьян было обречено: два ожесточенных сражения у Брич-Мулы привели к разгрому отряда повстанцев. 181 активных участника были осуждены, а 82 – расстреляны.

всё устал