Каковы были дипломатические связи кыргызов?

Международные отношения кыргызов. Во 2-й половине 18 в. международные отношения кыргызов развивались в трёх направлениях. На востоке — Восточный Туркестан, Циньская империя; на западе — Российская империя и народы, живущие в соседстве. В 1754 г . глава кара-тооских ходж Жусуп-кожо объявляет Восточный Туркестан независимым от Жунгарского ханства. Он при этом обращается за к кыргызам, чтобы полностью расчистить земли Восточного Туркестана от насилия жунгаров. Но пока подоспели кыргызские дружины во главе с Кубат бием, Жусуп-кожо погиб, и его место занял сын Абдулла-кожо. Увидев его слабость, бес положение, кыргызы приняли сторону Бурхан ад-Дина, к-рый был во главе актоолукцев (белогорцев), и основали владение тюркских народов в Восточном Туркестане. В этой борьбе кыргызские родовые правители — Кубат бий, Амир мырза, Аким мырза и Сопу мырза играли основную роль. Владение тюркских народов в Восточном Туркестане было недолговечным. В 1758 г . Циньская империя захватила Жунгарское ханство, вошла в Восточный Туркестан. Новозахваченные земли китайцы стали именовать «Синьцзян» (китайские кыргызы именуют «Шынжан»), т.е., «новая граница». Казахи, кыргызы, кыпчаки, узбеки поддерживали местное население Восточного Туркестана. Циньская империя периодически совершала нашествия в зап. направлении. Население Восточного Туркестана, в т.ч. кыргызы, начали свою борьбу против захватничества Циньской империи. В первый раз кыргызы Ала-Тоо столкнулись с воинами Циньской империи летом 1758 г . в Санташе на берегу озера Ысык-Кёл. Кыргызские роды в этом поединке оказывают сильное сопротивление. В 1759 г . на граничащем месте с Кокандским владением кыргызы и узбеки второй раз встретились с воинами Циньской империи и победили их. Циньская империя иногда вела политику противопоставления друг другу кыргызов и казахов, разжигая между ними пламя вражды. Но Циньской империи не удалось покорить кыргызскую землю. В 60-е годы 18 в. кыргызские роды отправили в Пекин своих послов с требованием вернуть захваченные территории. Но ещё до выполнения этих требований кыргызы сами силой освободили свои земли полностью. Борьба кыргызов против Циньской империи воспрепятствовала продвижению этой империи в вост. и зап. направлении.

Через деякий час після виникнення протестантська церква розділилася. Уже в XVI ст. самостійними відгалуженнями протестантизму були: лютеранська, кальвіністська та королівська реформаційна церкви. Це означало швидке поширення Реформації на Європейському континенті, а пізніше й на інших материках.

Лютеранська церква (отримала назву за іменем Мартіна Лютера) виникла у Північній Німеччині. Князі захоплювали церковні землі, закривали монастирі, домоглися створення "дешевої церкви". У кожному князівстві, де ця церква діяла, її главою був місцевий князь. Суперечності між князями, які дотримувалися лютеранських настанов, і тими, які сповідували католицизм, спричинили початок воєнних дій, кінець яким у 1555 р. поклав Аугсбурзький релігійний мир. З того часу в німецьких князівствах почало діяти правило: "Чия влада, того й віра". Лише правитель визначав, якою має бути віра.

Кальвіністська церква сформувалася у Швейцарії, а згодом поширилася в інших країнах (Нідерландах, Франції, Шотландії тощо). її засновником був француз Жан Кальвін, мешканець Женеви. 1536 р. видано його книжку "Повчання в християнській вірі", в якій систематично викладено основи протестантизму. Кальвіністська церква була також "дешевою", але вона виправдовувала нагромадження багатств, лихварство, рабство в колоніях. Прихильників цієї церкви почали називати кальвіністами.

В Англії, Данії та Швеції відбулася королівська Реформація, ініціаторами якої були королі цих держав, які одночасно очолювали і реформаційну церкву. Значну частину земель, що раніше належали католицькій церкві, одержали дворяни.

Контрреформація

Контрреформація - це наступ у релігійній формі сил, що намагалися відновити підірвані позиції католицької церкви, вивести її з кризи. Захищаючи ці позиції, католицизм був змушений вдатися до внутрішньої організаційної та ідейної перебудови. Неабияке значення мало заснування у 1534 р. і затвердження папою у 1540 р. ордену єзуїтів, що став одним з головних бастіонів Контрреформації.

У1542 р. реорганізовано інквізицію, а 1559 р. уперше надруковано "Індекс заборонених книг" - список видань, згодом неодноразово поновлюваний, що містив назви творів, які не відповідали ученню і практиці католицької церкви. Рішучий перелом в європейській Контрреформації настав після закінчення у 1563 р. Вселенського Собору цієї церкви, який з перервами засідав від 1545 р. в місті Триденті на півночі Італії. Собор закріпив перемогу угруповання на чолі з єзуїтами над течією в католицизмі, котра шукала примирення з протестантством. Він опрацював радикальну програму оновлення католицької спільноти, визначив доктрину і політику католицької церкви. У 1564 р. було обнародувано "Тридентське сповідання віри" - документ, у якому викладено головну суть рішень собору. Засуджувалося протестантське вчення про "виправдання вірою" і про Святе Писання як єдине джерело істини. Було збережено всі положення про верховенство пап, право продажу індульгенцій, поклоніння святим і т. ін.

Інквізиція (з лат. inqumtio- розшук) - трибунал католицької церкви, створений у XIII ст. для боротьби з єретиками. Діяв практично в усіх католицьких країнах протягом багатьох століть. Інквізиція використовувала таємне слідство, залучала доносчиків та лжесвідків, застосовувала тортури, конфіскацію майна засуджених, поширювала засудження на родичів до третього покоління включно тощо. Ці методи застосовувалися також до жінок і дітей. Засудженого одягали в ганебний одяг (санбеніто), він також мав пройти жахливу процедуру аутодафе - урочисту процесію, молебен, оголошення вироку та його здійснення через покарання ударами батога чи спалення на вогнищі. Як покарання використовували також публічне зречення, штраф, тюремне ув'язнення. Інквізиція активізувалася після створення у 1480р. так званої Нової інквізиції на чолі з домініканцем Томасом Торквемадою. У1642р. Папа Павло III заснував "Священну конгрегацію римської і вселенської інквізиції, її священне судилище", жертвами якої стали Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін. В європейських країнах та Латинській Америці інквізиція припинила існування на початку XIX ст. Папська інквізиція існувала до 1870 р.

Масово винищували протестантів (так, 1572 р. у Франції під час Варфоломіївської ночі було знищено понад 30 тис. осіб). Застосовуючи різні каральні засоби, католицизм нещадно розправлявся з протестантами. Активно діяла інквізиція. Так, в Іспанії та Португалії поширилися аутодафе - виголошення вироку інквізиції та його здійснення, переважно спаленням. На міській площі у присутності багатьох людей, а часто короля і вельмож, страчували інакомислячих.

< Попер ЗМІСТ Наст >

Навчальні матеріали онлайн (pidru4niki.website)

© 2010 - 2020 info{aт}pidru4niki.com

Світлана

30 березня 1973 р. у віці 89 років у Монреалі, провінція Квебек, віддав Богу та Україні душу головний ідеолог інтегрального націоналізму, доктор філософії Дмитро Донцов. Публіцист, мислитель, політичний діяч, перший голова Союзу Визволення України (СВУ) прожив довге життя. Він змінив більш як 30 місць проживання, ввів сам термін “свідомий українець”, користувався добрим десятком псевдонімів: Дм.Д., М.Л., О.В., Р.О., Дм.Чорний, Закопанець, Д.Варнак, Д.Свирид, Дмитро Свирид, Світ, В.Темляк, під якими та власним прізвищем надрукувався в 73 виданнях, це при тому, що 70 довгих років переслідувався московітами.

Поховали очільника нації, лідера кількох поколінь патріотів, на українському Цвинтарі Святого Андрія (Andrew’s Ukrainian Cemetery) в американському містечку Саут-Баунд-Брук, округ Сомерсет, штат Нью-Джерсі. Тут від трудів праведних спочивають патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник), прем’єр-міністр УНР Борис Мартос, генерал-хорунжий Сергій Єфремов, Тодось Осьмачка та чимало інших славетних синів України, котрі вкотили свій камінь у підвалини національної ідеї, але вимушено опинилися в еміграції.

*   *   *

Звивистий шлях до Великої Мрії мав здолати і Дмитро Іванович Донцов. Він народився 17 (29) серпня 1883 р. у Мелітополі Таврійської губернії (нині – Мелітопольський район Запорізької області) у заможній дворянській родині, про що було зроблено метричний запис у книзі Олександро-Невського собору. У першій половині XIX століття родина, на чолі з дідом Дмитром Донцовим залишила Богучарський повіт Слобожанщини, що тоді належав до Вороніжчини, та оселилась у Приазов’ї. Скориставшись гарантованими урядом пільгами для переселенців, вони придбали в Таврійській губернії 1500 десятин цілинного чорнозему і заходилися власними мозолями будувати щастя.

Батько майбутнього доктора філософії, Іван Дмитрович Донцов (1840-1894), мав репутацію людини передових поглядів. Він поклав край сімейній традиції хліборобів, здав лани в оренду, а сам оселився в Мелітополі, де створив компанію (представництво) із продажу сільськогосподарських машин. Справа виявилася комерційно успішною. Досить швидко 2-ї гільдії купець заробив грошенят, придбав кілька великих кам’яниць, які перетворив у Мелітополі на доходні будинки. Ні, він не був ні глитай, ні павук, ні навіть нувориш, бо все життя цікавився українською культурою, мав у приватній бібліотеці твори: з одного боку – Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, а з іншого – Ґеґеля, Ніцше та Шопенґауера. Людина широкий культурних запитів, він дбав про освіту дітей. Якщо Мелітополь відвідувала із гастроллю будь-яка українська трупа, неодмінно їхні вистави відвідувала й вся велика сім’я Донцових: батьки, три сини – Сергій (1876-?), Володимир (1878-?), Дмитро, та дві дочки – Олена (1881-?) і Катерина (1888-?).

Навесні 1873 р. підприємливого дворянина Івана Донцова виборці висунули в депутати першої в історії Мелітополя міської думи, так у результаті народного волевиявлення Іван Дмитрович став одним із 42-х її гласних. Авторитет одного з перших буржуа Таврійської губернії зростав. 10 березня 1894 р. І.Д.Донцова обрали міським головою Мелітополя на період 1894-1897 рр. Та, на жаль, градоначальник не встиг скласти присягу, бо нагло помер 11 квітня 1894 р.

Марінинська вулиця, Мелітопіль початку 1900-х рр.

*   *   *

Його мати, Єфросина Йосифівна Донцова (1856-1895), із Сіпачів, народилася в українській родині, але виросла в будинку прибраного батька – німецького колоніста, котрий до кінця життя так і не навчився говорити російською мовою. Отже, Франціска (Франя), як сусіди кликали жінку, у віці 38 років несподівано стала вдовою із п’ятьма малими дітьми на руках. Мультикультурність була ознакою в родині. Не випадково, що Єфросина Йосифівна навіть оповідала дітям, що їхня прабабця була… італійкою. Зазвичай у родині спілкувалися російською мовою, хоч і солов’їна не була для Донцових чужою.

Дмитро ріс четвертою в родині дитиною і змалку виявив нахил до освіти. Наприклад, читати він навчився у шість років. Великий вплив на формування особистості хлопчини мав його дід за батьківською лінією, як тоді казали, свідомий українець. Не минуло й року, як на 39-му році життя, Господь забрав і матір. По смерті батьків малими сиротами опікувалася рідня по материнській лінії. Відтоді кожен із них обирав власний шлях. Середній брат Володимир і старша сестра Олена вважали себе росіянами та брали активну участь в російському соціал-демократичному русі, тоді як середній брат Сергій і молодша сестра Катерина, як і Дмитро, – українцями.

Хто краще, аніж очевидець та сам Дмитро Донцов, міг розповісти про плавильний казан під назвою Таврія та родину інтегрального націоналіста?

Объяснение:

;)