Политика ивана 3 в отношениях других князей

Зовнішня і внутрішня політика Івана 3
Внутрішня політика Івана 3

У віці двадцяти двох років, Іван Васильович, за заповітом свого батька вступив на Московський престол. До моменту вступу Івана 3 «посаду» правителя Московського князівства в 1462 році територія Русі являла собою безліч фактично незалежні один від одного князівств.

У процесі приєднання земель до Московського князівства, які були основним напрямком внутрішньої політики, дії Івана 3 були, можливо, трохи повільними, але це окупалось з лишком тим, що він намагався вирішувати питання, не використовуючи військової сили, і завжди діяв, коли був впевнений у позитивному результаті. Однак це не завжди виходило.

Домагаючись визнання новгородцями главенства над собою Московського князівства, Іван 3 застосував силу. Треба зауважити, що спочатку, посилаючи послів у Великий Новгород, який після укладення договору з польським королем Казимиром, перейшов під його захист, Іван 3 намір дозволити розбіжності мирним шляхом, але відправлені посли були вигнані з міста з безчестям. Таким чином, завдяки військовим діям, вжитим в 1471 році, на березі річки Шелоні 13 липня були розбиті новгородські війська. Не отримавши обіцяної до від польського короля і боячись жорстокої розправи, жителі Новгорода запросили світу. Іван 3 погодився, новгородці сплатили «копейное» і під владу Московського князя перейшла частина Двінській землі. Остаточний перехід, Великого Новгорода в залежність від Москви, стався через сім років після описаних подій. А саме в 1478 році, 15 січня городяни Новгорода погодилися стати васалами Москви. Все це наслідком внутрішньої політики Івана 3, спрямованої на продовження процесу об’єднання російських земель.

Однак цар багато робив не тільки для об’єднання, але і для розвитку держави. Так, за наказом Івана 3 був введений судебник, ця подія відбулася в 1497 році.

Зовнішня політика Івана 3

Після підпорядкування Новгорода, межі Московського князівства розширилися, що призвело до напруженості в російсько-лівонських відносинах. Ливонцы взяли в облогу Псков, але зазнали поразки. У 1481 році був підписаний мирний договір на десять років. Однак, для посилення захищеності кордону з Ливонией, була зведена фортеця Івангород, в 1492 році. Згодом, протягом трьох років з 1501 по 1503 роки, знову відбувалися сутички російських військ з ливонскими лицарями, але, зрештою, було укладено перемир’я на шість років.

У 1480 році відбулася важлива подія в політичному житті країни. На протязі вже багатьох років Русь не була залежною від Орди державою, але, тим не менш, до кінця це питання вирішено не було. Ординський князь Ахмат, який надсилав періодично послів до Московського князя з вимогою данини, перейшов до активних дій у 1480 році. Зібравши військо, Ахмат посунув її до Москви. Не зважившись форсувати Оку, на якій стояли численні російські війська, Татаро-монгольський хан 6 жовтня 1480 року підійшов до річки Угрі. Протилежний берег був зайнятий армією князя Івана Васильовича. «Стояння на річці Угрі» тривало до 11 листопада цього ж року. Без підтримки литовськими військами Ахмат не посмів перейти річку і відступив. Ця подія сприймається, як закінчення підпорядкованості Орді.

У часи правління Івана Васильовича, Росія, практично не припиняючи, вела війни з Литвою, яка не бажала об’єднання російських земель. У вісімдесятих роках п’ятнадцятого століття, Московські території стали значно більше, за рахунок таких міст та належних їм земель як Вятка і Твер. Паралельно з цими приєднаннями, відбувався перехід деяких областей, що межують з Литвою під управління Москвою. У період російсько-литовських воєн, що тривали, з 1492 по 1503 роки до Московського князівства приєдналося безліч міст.

Також у зовнішній політиці Іван 3 був орієнтований на дружбу з кримським ханством, аж до укладення союзного договору і хан Менглі-Гірей неодноразово допомагав Русі.

Після весілля Івана Васильовича і Софії Палеолог, московський герб був об’єднаний з візантійським двоголовим орлом і з’явився звичай вінчання на царство.

За час свого правління Іван 3, з фактично роздробленої Русі створив могутню централізовану державу, яка мала серйозний вага і на міжнародній арені.←←

1906 жылы Омбыдан шығатын кадеттік «Голос степи», «Омичъ» және «Иртышъ» газеттерінде; 1908 жылы Санкт-Петербургте жарық көрген меньшевиктік «Товарищъ», кадеттік «Речь», «Слово» газеттерінде редакторлық қызмет атқарды.

1909-17 жж. «Дон егіншілік банкі» бөлімшесінде жұмыс істеді.

1911-14 «Қазақ» газетін ұйымдастыруда және оның жалпы ұлттық деңгейге көтерілуіне зор еңбек сіңірді.

20 ғасырдың басында қазақ даласында екі ағымның болғаны белгілі. Бірі Бұқар мен Түркістан өлкесіне бет бұрған дәстүршіл, панисламшыл ағым, екіншісі негізінен Батыс өркениетін үлгі тұтқан жаңашыл, пантүркішіл ағым. Осы екінші ағымның басында Әлихан бастаған орыс мектептерінен тәлім-тәрбие алған озық ойлы қазақ зиялылары тұрады. Бұл топ саяси ұстамдылық танытып, Ресей империясына қарсы ашық күреске шығудың әлі ерте екенін анық түсінеді. Сондықтан олар, ең алдымен, халықтың сана сезімін оятатын жағдай жасау керек деп білді.

Уильям Гладстон и Бенджамин Дизраэли – две выдающиеся фигуры политической сцены Великобритании XIX века, которые внесли неоценимую лепту в реорганизацию одной из самых устойчивых монархических систем мира. Каждый из них шел к политическому успеху своим путем, они отличались как по происхождению, так и по личностным качествам, и им суждено было стать пожизненными противниками, за чьей борьбой с неустанным вниманием наблюдала королева Виктория. Королева была страстной поклонницей Дизраэли, но он избирался на пост премьер-министра только 2 раза, тогда как Гладстон четырежды занимал эту должность. В общей сложности Уильям Гладстон был премьер-министром Великобритании 12 лет, тогда как Бенджамин Дизраэли – 6. Оба политика – ровесники XIX века; Дизраэли родился в 1804, Гладстон – в 1809, оба появились на свет в декабре, 21 и 29 соответственно, а ушли из жизни 19 числа, весной, только Дизраэли скончался 19 апреля 1881, а Гладстон – 19 мая 1898 года. Они оба имели склонность к литературному творчеству, были страстными библиофилами, отличными ораторами, каждый имел в своем роде деловую хватку, позволявшую с честью выходить из сложных ситуаций, что так необходимо в политике, они умели держать удар и отличались огромной работо Так, Бенджамин Дизраэли, будучи премьер-министром, сидя за утренним кофе, узнал из газеты, что султан Египта продает акции Суэцкого канала. Бросив все дела, он начал действовать вопреки протестам собственного кабинета и без одобрения парламента, сумев получить кратко кредит у Лионеля Ротшильда, купил 44% акций, что принесло Великобритании значительную прибыль от пошлин за пользование каналом. Тем самым Дизраэли подтвердил свой собственный афоризм: «Наибольшего успеха добивается тот, кто располагает лучшей информацией». Гладстон, по словам историков, обладал с «демонической энергией» проводить непопулярные, но, в конечном счете, необходимые реформы. Он смог уменьшить национальный долг страны, а также, несмотря на Крымскую войну и нестабильную обстановку, провел непопулярный среди аристократов закон о снятии налога на печатную продукцию и бумагу, что позволило удесятерить выпуск недорогой прессы и литературы. В дальнейшем ему удалось за несколько лет значительно уменьшить подоходный налог (в 1861 году налог был понижен до 9 пенсов, в 1863 – до 7, в 1865 – до 4).

Гладстон был сыном состоятельного предпринимателя Джона Гладстона и его второй жены Анны Робертсон, родился и вырос в Ливерпуле, хотя его родители имели шотландское происхождение. В 1828 он поступил в Оксфорд, где изучал классические гуманитарные науки и математику. Там он основал общество по написанию статей, названное начальными буквами его имени – WEG, где проявил свой литературный талант: писал не только статьи, но и юмористические стихотворения, и переводы. В университете существовал студенческий парламент – Оксфордское дискуссионное общество (Oxford Union debating society), Гладстон стал его президентом и проявил незаурядные ораторские По воспоминаниям однокурсников, Гладстон «начинал свою речь быстро и энергично, выдерживал этот тон атакующего бойца до конца. Если кто-нибудь вставлял в его речь свое замечание, он или тотчас отвечал на него, не прерывая нити своей речи, или же круто оборачивался и обрушивался на противника со всей силой своей энергии и аргументов, и обыкновенно побеждал. Этому немало его музыкальный баритон и очень приятная наружность…». Оксфорд он закончил весьма успешно, получив двойную высшую награду, которая дается только одному кандидату каждого выпуска за большие заслуги. Уже тогда многие пророчили ему успех на политическом поприще.