Общественно-политический строй хозяйство и культура енисейских кыргызов

После своего переселения жужунями тюркоязычные кыргызские кочевники смогли подчинить разрозненные южно-сибирские племена, относившиеся к са­модийским и енисейским группам. В кыргызском государстве сами кыргызы были правящим этносом (см. Кыргызы енисейские), в то время как все остальные этнические группы относились к категории кыштымов — рабов, обязанных выполнять различные повинности и платить подати. В течение VI—VIII вв. кыргызский правитель носил разные титулы (первоначально — эльтебер, т. е. правитель эля, или государства; позднее — каган, претендуя на господство над всеми кочевыми народами Центральной Азии; после поражения от тюрков и уйгуров был вынужден довольствоваться зва­нием «тегин» — принц). В VIII в. кыргызский правитель принял титул «ажо», характерный только для енисейских кыргызов и приблизительно соответствовавший уровню эльтебера. Символом власти кыргызского правителя было знамя — штандарт, нижняя часть которого была красного цвета.

Окремій людині - на фіг не потрібно. Держава потрібна суспільству, а не людині.

Окремі люди, навіть окремі сім'ї цілком здатні прожити самі по собі. Класичний приклад-сім'я Ликових, які ще з революції жили собі десь на відшибі, без будь-якого зв'язку із зовнішнім світом (і, відповідно, з державою). Інший історичний приклад-старообрядці, які теж жили самі по собі. Або бедуїни, яким взагалі ніяка держава не потрібна, вони живуть природним господарством.

Але як тільки людина живе не натуральним господарством і не сам по собі, а у взаємодії і в оточенні інших людей, і при цьому у кожного є свої інтереси, - потрібен інструмент, який дозволяє якось вирішувати виникаючі при зіткненні інтересів проблеми. Потрібен інструмент, який захищає інтереси цього суспільства як цілого при його зіткненні з іншими такими ж суспільствами. Потрібен інструмент, який якось підтримує навіть окремих членів цього суспільства, коли вони вже не в змозі забезпечувати себе самі. Ось цей інструмент і є держава. Ця держава вирішує, хто правий, а хто винен при конфлікті члоенів суспільства один з одним. Ця держава захищає суспільство від зовнішніх загроз. Ця держава допомагає немічним і слабким, якщо їм більше до нікому.

Тобто деяка користь від держави, в общем - то, є.

Члени ж суспільства, в свою чергу, повинні утримувати цю державу, якщо вони хочуть, щоб держава виконувала свої по відношенню до них обов'язки. Для цього й існують податки.

Але біда в тому, що ідеал зустрічається вкрай рідко. Все, що написано вище, відноситься до ідеальної моделі держави. Коли воно не заважає звичайному життю своїх громадян і з'являється тільки тоді, коли виникають проблеми, які самі громадяни вирішити не в змозі. Щоб держава була в змозі ці проблеми вирішувати, у нього повинні бути сили і засоби. І те, і інше завжди обмежена. У будь-якої держави купа проблем, які перед ним стоять. І при обмеженості ресурсів доводиться вибирати, на що їх витрачати в першу чергу, а що може почекати. Тобто держава (сиріч чиновницький апарат, що виконує функції, покладені на державу) складає собі систему пріоритетів - що для нього важливіше, а що може почекати.

Ось у Вашому випадку виходить, що до виростити дітей, підтримка освіти і охорони здоров'я в число пріоритетних завдань держави не входять, а входить щось інше (я навіть боюся уявити-що саме). Ну що. Ну ось така держава. Робити висновки...

І ще раз: ситуація, що створилася, говорить не про те, що держава взагалі не потрібно, - таки потрібно. Інакше буде анархія і вже зовсім нічим не стримуваний закон джунглів. А говорить про те, що потрібна інша держава. У якого інша система та інші критерії вибудовування пріоритетів.

Объяснение:

Християнство виникло у I столітті в Юдеї, на той час провінції Римської Імперії, його засновником став Ісус з Назарета, який вважається християнами Сином Божим. Поява Ісуса Христа передбачалася багатьма пророками, про що зазначено у Старому Заповіті, а безпосередньо початку проповідування Ісуса передувала діяльність Івана Хрестителя, який, очікуючи Христа, проповідував і хрестив людей на річці Йордан з жовтня 27 р. н. е.

Богослови[3] виділяють кілька етапів встановленням Христом Церкви. Ісус покликав до себе учнів[4], вибрав з-поміж них апостолів[5] та послав їх проповідувати «Царство Боже»[6]. Важливим етапом було встановлення таїнств, зокрема хрещення,[7] Причастя[8], Покути[9] і священства[10]. Перед смертю Ісус Христос заповів своєму учневі Петру, що на ньому Він збудує «Церкву Свою»[11] і заповів Петрові «ключі» «від Царства Небесного»[12]

Кульмінаційним моментом християнства вважається мученицька смерть і воскресіння Христове. Християни вважають, що саме завдяки жертвенній смерті Ісуса Христа кожна людина отримала можливість іння, а згідно зі словами самого Ісуса «ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене»[13]. Воскресіння Христа нерозривно пов'язується з майбутнім воскресінням мертвих[14], «бо як не воскреснуть мертві, то і Христос не воскрес. А як Христос не воскрес, то марна віра ваша, — ви ще у гріхах ваших»[15]

Вознесіння та сходження Святого Духа є завершальним етапом творення Церкви, вважається, що з цього моменту Христос постійно діє у Церкві через Святого Духа[3]. Першими священиками стали апостоли, яким Ісус перед вознесінням заповідав зробити учнями «всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа»,[7] обіцяючи бути з ними «по всі дні аж до кінця віку»[16]. В свою чергу, апостоли надавали священицьку владу іншим, настановляли їх єпископами[3], заповідаючи їм наступне:

«Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров'ю набув Він»[17]