Опишите внешность человека эпохи позднего палеолита?

В позднем палеолите формируется человек современного типа(кроманьонский человек)

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.  

За ними:

· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

· податки мали збирати представники гетьмана;

· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

Значение деятельности Ришелье на посту первого министра для Франции и Европы в целом сложно переоценить. Главный итог государственной деятельности Ришелье, безусловно, состоит в утверждении абсолютизма во Франции. Именно он сумел глубоко и радикально перестроить сословную монархию в монархию абсолютную. Именно он подорвал политическую мощь аристократической оппозиции центральной (королевской) власти, добился существенных успехов в преодолении регионального сепаратизма и сословных партикуляризмов, которым он противопоставил национальный и государственный интерес.

Ришелье принадлежит заслуга реализации идеи "европейского равновесия". Он не дожил до окончания Тридцатилетней войны, но победой в этой войне Франция обязана прежде всего ему — "как в Вестфальском (1648 г.) , так и в Пиренейском (1659 г. ) мирных договорах, установивших новую систему международных отношений, есть немалый его вклад". Его политика предотвратила угрозу испано-австрийской гегемонии Габсбургов в Европе. При нем получили развитие морская и колониальная политика Франции, международная торговля; были установлены дипломатические отношения с рядом государств. За время правления Ришелье было заключено 74 международных договора (один из них — с Россией) , поддерживались союзнические отношения с протестантскими государствами. Он обеспечил верховенство центральной государственной власти внутри страны и независимость Франции во внешнеполитической сфере; независимость светской власти от церкви.

Важное значение Ришелье придавал развитию во Франции науки и культуры. Он провел архитектурную реконструкцию и внутреннюю реорганизацию Сорбонны (он называл ее "mа Sorbonne"); основал Французскую академию; покровительствовал многим художникам и поэтам — среди них были Малерб, Корнель, Филипп де Шампень, один из лучших французских портретистов XVII века, и многие другие.

Успех политики Ришелье объясняется тем, наверное, что у него не было других интересов, кроме интересов Франции. Он никогда не шел ни на какие уступки, если они могли нанести вред государству, и это стало причиной недовольства его реформами как среди аристократии, так и в народе. Ришелье никогда не претендовал на роль "народного" правителя, как, например, Генрих IV. Кардинал пытался предвидеть будущее — в какой-то мере это ему удалось, в какой-то — нет; даже самый гениальный политик не застрахован от ошибок и неудач.