Какова особенность политического развития германских государств после тридцатилетней войны?

эту войну можно подразделить на несколько этапов:

чешский период охватывает 1618-1623 гг. он начинается с восстания в чехии против габсбургов. иезуиты и ряд высших лиц католической церкви в чехии были изгнаны из страны. чехия вышла вторично из-под власти габсбургов. когда в 1619 г. фердинанд 2 сменил на престоле матвея, чешский сейм в противовес ему выбрал королем чехии фридриха пфальцского, руководителя евангелической унии. фердинанд был низложен незадолго перед коронованием. в начале восстание развивалось успешно, но в 1621 г. в пфальц вторглись испанские войска, императору, которые жестоко подавили восстание. фридрих бежал из чехии, а потом и из германии. продолжалась война в германии, но в 1624 г. окончательная победа католиков казалась неизбежной.

второй, датский период войны составляют 1624-1629 гг. против войск императора и католической лиги выступили северо- князья и датский король, опиравшийся на швеции, голландии, и франции. датский период закончился занятием северной германии войсками императора и католической лиги, выходом из войны трансильвании и дании.

на 1630-1634 гг. приходится третий, шведский период войны. в течение этих лет шведские войска вместе с примкнувшими к ним протестантскими князьями и при поддержки франции заняли большую часть германии, но все же получили поражение от объединенных сил императора и католической лиги.

на 1635-1648 гг. приходится последний период войны, франко-шведский. в открытую борьбу против габсбургов вступает франция. война принимает затяжной характер и длится до полного истощения участников. франция выступила против германии и испании, имея на своей стороне многочисленных союзников. на ее стороне были голландия, савойя, венеция, венгрия(трансильвания). польша заявила о своем нейтралитете, дружественном франции. военные действия велись не только на территории германии, но также и испании, испанских нидерландах, в италии, на обоих берегах рейна. союзники сначала не имели успеха. состав коалиции был недостаточно . действия союзников были мало согласованы. лишь в начале 40-х гг. перевес сил явно определился на стороне франции и швеции. в 1646 гг. французско-шведская армия вторглась в баварию. для венского двора становилось все более ясно, что война проиграна. императорское правительство фердинанда 3 было вынуждено пойти на мирные переговоры.

переговоры, начавшиеся еще с июня 1645 гг., велись в двух городах вестфалии - в оснабрюке, где договаривались послы императора с послами шведского правительства и германскими протестантскими князьями, и мюнстере, где императорские послы вели переговоры с францией. правительства тщательно следили за переговорами, а медлительность в их ходе позволяла главам государств посылать время от времени дополнительные инструкции и, меняя требования, нередко мешать своим дипломатам завершить уже начатый маневр, уже почти согласованную сделку. претензии то уменьшались, то увеличивались, в зависимости от колебаний военного счастья. зная о все ухудшавшемся положении друг друга, обе стороны как бы соревновались в выдержке. но мир все-таки был заключен.

вестфальский мир обеспечивал победителям значительные территориальные присоединения. швеция получила западную померанию и часть восточной померании с городом штеттином и островом рюген, город висмар с портом, архиепископство бременское, но без города бремена и епископство верденское. швеции была выплачена большая контрибуция. франция получила эльзас, но без города стразбурга, и окончательное подтверждение прав на лотарингию.

внутри германии увеличили свои владения бранденбург, получивший восточную померанию, архиепископство магденбургское и несколько других областей, саксония, присоединившая к себе лузацию, и бавария, приобретшая верхний пфальц. вестфальский конгресс признал за имперскими князьями право самостоятельных дипломатических сношений с другими державами.

таким образом, политическое расчленение германии было санкционировано европейской дипломатией. из других важных дипломатических актов вестфальского конгресса следует упомянуть признание независимости швейцарии и голландии.

Певні варіанти відповідей на них можна відшукати в різноманітних концепціях та гіпотезах, які перебувають у сучасному науковому обігу.

"Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: "По мнозех же временах сели суть слов'яни по Дунаєві". За Нестором, саме ця велика європейська ріка стала для слов'янства не тільки кордоном, а й центром - місцем, де розпочався процес формування та поширення слов'янства.

Свого подальшого розвитку та нового обґрунтування "дунайська гіпотеза" набула в працях російських (С. М. Соловйов, В. Т. Ключевський) та інших слов'янознавців XIX ст. її прихильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спільнота зародилася безпосередньо на Дунаї - в епіцентрі формування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час міграції носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися на "дунайську прабатьківщину", про яку зберігали пам'ять упродовж усієї своєї історії.

"Дунайська гіпотеза" розвивалася і в XX ст. Так, відомий російський вчений О. М. Трубачов, спираючись на історичні хроніки, в яких ішлося про існування у давньому минулому певної слов'янської спільноти, й докази лінгвістів про єдину праслов'янську мову, стверджував, нібито на завершальному етапі поділу давніх болтів і слов'ян відбувся "вихід" останніх на Дунай. Саме тут, за В. М. Топоровим, приблизно у першій половині І тис. н. е. єдина загальнослов'янська мова почала поступово розпадатися. І вже в наступні століття, за О. О. Москаленком, відбулося остаточне відокремлення та формування всіх сучасних слов'янських мов.

У другій половині XX ст. І. І. Ляпуіикін, В. В. Іванов і В. М. Топоров, спираючись на результати новітніх наукових розвідок, не тільки продовжували обстоювати елементи "дунайської гіпотези", а й підкреслювали: якщо уявити Дунай як певний міфологізований образ "головної ріки", в межах якої містилася правітчизна слов'ян, він навіть за цих умов нестиме на собі пам'ять про реальні історичні події і може бути свідченням того безперечного факту, що давні слов'яни населяли саме цей регіон Європи. Певна частина вчених і далі обстоює думку про поширення конкретних культурних впливів, які надходили з Подунав'я на інші території, розташовані у східному напрямі, аж до Придніпров'я.

Объяснение:

Объяснение:Дунайська або балканська міграційна теорія: Дунаю почався процес розселення слов'ян, тобто слов'яни не були споконвічними жителями своєї землі, мова йде про їх міграції.

Скіфо-сарматська міграційна теорія: предки слов'ян з Передньої Азії вздовж Чорноморського узбережжя і осіли як "скіфи", "сармати", "алани" і "роксалани". Поступово слов'яни з середнього Причорномор'я розселилися на захід і південний захід.

Скіфо-Балтійська міграційна теорія: попередницею слов'ян була група племен іранського походження. Пізніше ця група асимілювалася з жили далі на північ предками слов'яно-балтійців і дала початок слов'янам десь в берегах Балтійського моря, звідки слов'яни і розселилися.

Прибалтійська міграційна теорія: першою прабатьківщиною слов'ян був басейн Західної Двіни і нижнього Німану в Прибалтиці. Звідси слов'яни, прийнявши ім'я вендів ( від кельтів на нижню Віслу, звідки тільки що перед ними пішли в Причорномор'я готи (рубіж II – II ст.). Отже, тут (Нижня Вісла) була друга прабатьківщина слов'ян. Нарешті, коли готи пішли з Причорномор'я, частина слов'ян, а саме східна і Південна гілки, рушила на схід і південь в Причорномор'ї і утворила тут племена східних і південних слов'ян.

Сучасна наука: передісторія східних слов'ян своїм корінням сягає в глибоку давнину. Їх далекі предки існували ще до того, як склалася слов'янська спільність. Саме вони, окремі предки протославян, в результаті свого культурного зближення дали слов'янство. І коріння цього процесу археологами з III тис. До н. е.