Выберите черты, характерные для абсолютизма. 1) Наёмная армия 2) Сильная власть сословных органов 3) Свобода церкви 4) Единая судебная система

Для абсолютизма характерны наемная армия и единая судебная система

Константи́н Гео́ргиевич Паусто́вский (19 (31) мая 1892, Москва — 14 июля 1968, Москва) — русский советский писатель, классик русской литературы. Член Союза писателей СССР. Книги К. Паустовского неоднократно переводились на многие языки мира[2]. Во второй половине XX века его повести и рассказы вошли в российских школах в программу по русской литературе для средних классов как один из сюжетных и стилистических образцов пейзажной и лирической прозы.

Имея большой жизненный опыт, писатель всегда оставался верен идеям ответственной свободы человека, художника.

Журналист Валерий Дружбинский, работавший у К. Паустовского литературным секретарём в 1965—1968 годах, в своих воспоминаниях о писателе («Паустовский, каким я его помню») написал[3]: «Удивительно, но Паустовский ухитрился прожить время безумного восхваления Сталина и ни слова не написать о вожде всех времён и народов. Ухитрился не вступить в партию, не подписать ни единого письма или обращения, клеймящего кого-нибудь. Он изо всех сил пытался остаться и поэтому остался самим собой».

Во время судебного процесса над писателями А. Д. Синявским и Ю. М. Даниэлем К. Паустовский (вместе с К. Чуковским) открыто выступил в их поддержку, предоставив суду положительные отзывы об их творчестве[4].

В 1965 году он подписал письмо с ходатайством о предоставлении А. И. Солженицыну квартиры в Москве, а в 1967 году поддержал Солженицына, написавшего письмо IV Съезду советских писателей с требованием отменить цензуру литературных произведений[4].

Уже незадолго до смерти тяжело больной Паустовский направил письмо А. Н. Косыгину с не увольнять главного режиссёра Театра на ТаганкеЮ. П. Любимова. За письмом последовал телефонный разговор с Косыгиным, в котором Константин Георгиевич сказал:

«С вами говорит умирающий Паустовский. Я умоляю вас не губить культурные ценности нашей страны. Если вы снимете Любимова, распадётся театр, погибнет большое дело».

Іван I Калита опанував Переяславлем і затвердився в ньому, а Олександр і Борис від'їхали з Москви до Твері, так що при Юрієві незмінно залишався один тільки Опанас. Сам Іван мав приватноправовий погляд на княження, як і його батько і старший брат. У своєму заповіті він долю брата Симеона надав старшому своєму синові Дмитру, а молодшому, Івану, — свою власну долю, отриману від Калити. За племінником, сином Андрія Івановича, Володимиром, була затверджена доля його батька. Під час малоліття Дмитра, управління державою знаходилося в руках бояр, природних прихильників об'єднувальної політики, бо чим менше було князів, тим більше було для бояр годувань. Вже в 1362 році Дмитро зігнав з престолу Дмитра Суздальського і став володарювати над князями ростовськими і суздальськими. Після смерті його молодшого брата Івана доля останнього була приєднана до Москви. У своїй духівниці великий князь заповідає старшому своєму синові Василю все велике княження, а з московської долі дає йому Коломну і половину своєї частки в Москві.

Інші володіння він розділяє між чотирма своїми синами; дружині також дає долю. На випадок смерті Василя бездітним робиться розпорядження, щоб його доля (велике княження) перейшла неподільною до наступного брата. Василь I продовжував збільшувати московські володіння. Будучи в Орді, він купив ярлик на Нижньогородське князівство, що було у володінні двоюрідного діда Василя, Бориса Костянтиновича. Окрім Нижнього, за том же ярликом Василь придбав Городець, Муром, Мещеру, Тарусу і, таким чином, опанував всім Суздальським княженням. Василя I пережив тільки один його син; ця обставина багато сприяла цілісності державної території. Василь Дмитрович заповів Василю Васильовичеві всі свої володіння, виділивши, за звичаєм, частину дружині своїй в довічне володіння. Нового великого князя, в його боротьбі з дядьком Юрієм і синами останнього, знову підтримували бояри. При їх до Василь II приєднав до Москви Серпухов; при їх же до він вийшов і переможцем з боротьби не зважаючи на те, що попадався в полон і був засліплений (за що отримав прізвисько Темний).

Вмираючи, Василь II розділив свої володіння між синами. Старшому, Івану, він дав велике княження Володимирське, яке було нерозривно пов'язано тепер з Москвою; у Москві він дає йому тільки свою спадкову третину. Іншим синам, Юрієві, Андрію Великому, Борису і Андрію Меньшому, великий князь також дає долі, але Іван отримав значно більше, чим всі брати разом, і у нього були всі засоби тримати їх в своїх руках. Іван III любив збільшувати свої володіння мирним шляхом. Він приєднав до своїх володінь верейську долю, передану йому князем, і долю брата свого Юрія, що помер в 1472 р.; Андрій Меньшой віддав Івану свою долю, окрім однієї волості під Москвою, призначеної для Андрія Старшого. Племінник великого князя, Іван Борисович, заповідав йому свою вотчину крім свого родича Федора; так само поступив і рязанський князь Федір Васильович, що заповів Івану свою вотчину на Рязані, в місті і на посаді, стару Рязань і Перевітеськ з волостями.

Силою Іван III приєднав до Москви тільки Новгород і Твер. Хоча великий князь висловлювався проти доль і переконував литовського князя не дробити держави, але сам він, поступаючись московській традиції, розділив свої володіння, причому старшому синові Василю дав велике княження, з 66 містами, а іншим своїм чотирьом синам — тільки 30 міст. Право карбувати монету отримав великий князь. У заповіті Івана III було остаточно вирішено питання про виморочні долі: долі могли переходити тільки до синів власника; якщо ж синів не було, то доля приєднувалася до великого княження. Власник міг довічно наділити дружину свою, але після смерті її наділ цей поступав у володіння великого князя. Василь III був останнім князем Московського князівства. Йому вдалося без воєн приєднати до Москви Псков, Рязань і северські князівства.

Удільна система цим не була знищена. Як звичай, вона продовжувала існувати і не була відмінена яким-небудь законодавчим актом, а вимерла поступово, поступившись місцем ідеї державної єдності, яка давно вже позначалася в тому, що старший брат отримував звичайно долю, що у багато разів перевершувала долі решти братів. Вмираючи, Василь III розділив свої володіння між синами Іваном і Юрієм. Хотів виділити значну долю синові своєму Федору і Івану IV.

Объяснение: