Культурно-освітня та політична діяльність українських громад, народовців та радикалів.

У 1868 році у Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність була культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання українських творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна починати відлік активної, організаційно оформленої діяльності народовців. У 1873 році у тому ж Львові виникає Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке у 1892 році стає Науковим товариством ім. Тараса Шевченка. Ця перша організація, названа на честь Кобзаря, засвідчила прагнення галицьких народовців до об'єднання з наддніпрянськими українофілами. І пізніше, це справді переросло у взаємовигідний союз: стиснені імперськими заборонами наддніпрянці постачали на Галичину ідеї та твори, а галичани, користувалися можливістю провадити легальну діяльність і ці твори друкували і допомагали розповсюджувати ідеї назад, через імперський кордон. Народовецький рух поширився й на Закарпаття та Буковину.

На відміну від громадівців, що змушені були провадити діяльність в підпіллі, народовці мали легальні шляхи втілення своїх задумів. У 1885 році вони утворюють Народну раду, яка мала б завершити почате ще Головною руською радою — добитися поділу провінції на польську та українську частини. У 1890 році народовці, поляки та австрійці підписують угоду. В обмін на культурно-освітні поступки, зокрема українська мова в адміністрації, судах, освітніх установах, кілька місць у парламенті, лідер народовців Юліан Романчук заявив про свою лояльність імперському уряду і початок «нової ери» у відносинах з поляками. Як стверджували народовці, вони діяли за принципом «краще щось, ніж нічого». Проте не всім такий принцип прийшовся до душі. Ще у 70-х роках частина молодих галичан захопилася ідеями Михайла Драгоманова та стильного, модного, прогресивного тоді соціалізму. Так в Галичині виникла ще одна течія — радикальна. Її лідерами були Іван Каменяр Франко та Михайло Павлик. У 1890 році вони різко відреагували на компроміс «Нової ери» і вирішили створити свою політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Вона обстоювала ідеї соціалізму на базі демократичного та кооперативного устроїв, соборність (тобто єдність) українських земель і обмеження впливу греко-католицької церкви.

Хоча РУРП заснували відвідувачі драгоманівських гуртків, сам Драгоманов вважав, що заснування партії поспішне. Після його смерті у 1895 році у партії намітився розкол і зрештою у 1899 році з лав РУРПу вийшло дві нові партії: Українська національно-демократична (УНДП) та Українська соціал-демократична (УСДП). Причина розколу полягала у тому, що одні більше уваги приділяли питанням національним, а інші — соціальним.

Лідери Української національно-демократичної партії, серед яких Юліан Романчук, Кость Левицький, а пізніше й Іван Франко з Михайлом Павликом, ставили ціллю демократизацію життя в Австро-Угорщині легальними методами та створення єдиної української національної провінції з власним сеймом та адміністрацією. УНДП своєю основною соціальною опорою вважала селянство та захист його інтересів, тому стала найпопулярнішою серед українських партій.

Лідери Української соціально-демократичної партії, серед яких слід особливо виділити Юліана Бачинського, виражали інтерес українського пролетаріату - робітників та безземельних селян. Серед цілей вони мали захист інтересів робітників та соціалістичні перетворення через реформи.

Юліан Бачинський у 1895 році у своїй брошурі «Україна irredenta» (тобто «Україна в ярмі») першим виголосив ідею необхідності повної незалежності України. Він пояснював це через марксистські ідеї. Щоб втілити всі бажані соціальні перетворення потрібна була «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Через кілька років Бачинському одізвуться з другого боку Дніпра.

Признаки абсолютизма: 

Cосредоточение всей власти в руках монарха, прекращение деятельности сословно–представительных учреждений; 
Наличие разветвленного бюрократического аппарата, благодаря которому монарх управляет страной; 
Наличие постоянной армии. Монарх опирается не на поддержку вассалов, а на постоянное войско; 
Утрата сеньорами судебной и административной власти, их политику осуществляет государство. Государство достигает высшей степени централизации, поскольку законодательство, налоговая и внешняя политика являются прерогативой центральнй власти. Иногда королевская власть подчиняет себе церковь. 
Социальной основой абсолютизма являлось прежде всего дворянство, хотя возник абсолютизм в результате компромисса между дворянством и буржуазией. Так, в интересах буржуазии абсолютизм вел торговые войны, проводил политику меркантилизма и протекционизма, использовал методы внешнеэкономического принуждения. Абсолютизм сложился в ряде стран Зап. Европы: во Франции, в Англии, Испании. Наиболее законченную форму он приобрел во Франции, где встречаются все характерные особенности абсолютизма. Основы абсолютизма во Франции были заложены при Людовике XI (первый король абсолютистского типа), его преемниках Карле VIII, Людовике XII, Франциске I. 

В период расцвета (во Франции и в Англии) абсолютизм сыграл прогрессивную роль в развитии экономики, завершении полит. централизации. Был ликвидирован в большинстве стран Европы в ходе буржуазных революций.

  Одна из причин самобытности Индии - ее географическая изоляция (Гималаи - естественный природный барьер на севере; Афганистан, в силу некоторых особенностей его исторического развития и рельефа, также играл роль естественного оборонительного барьера на пути завоевателей в Индию до тех пор, пока на афганской территории не создавалось единое государство или он не становился частью какой-либо империи - в этом случае Пенджаб становился непременным объектом завоевания с афганского направления и превращался в плацдарм для дальнейшей экспансии завоевателей, как правило, менее культурных, в Индии. Менее гористый полупустынно-степной проход в Индию от Ирано-Афганского стыка до океана также труднопреодолим в силу природно-климатических условий - все удавшиеся пересечения этого "коридора" завоевателями и мигрантами заканчивались прекращением их политических связей с исходной территорией и оседанием их на индийской земле в качестве еще одной этнической группы. 
На протяжении многотысячелетней истории Индии успешные вторжения с северо-западного направления на ее территорию случались достаточно редко, но оказывали существенное воздействие на ход ее развития. Находившаяся в условиях географической изоляции в стороне от магистральных направлений и тенденций развития Евразии

варновая система, существование системы каст, которых  насчитывают более сотни, делила общестов на множество мелких сементов, избегающих контактов друг с другом. Система эта была крайне консервативна и иключала возможность каких либо перемен.

есть ещё некоторые факторы, но это основные.