Как относились к знати законы хаммурапи

Уважали законы и такдалия

Данило Галицький –  руський король з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, король Русі, якого вважають національним героєм України.

 Син князя Романа Мстиславича Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належав до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів.

 Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. З перемінним успіхом чинив упертий опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи військові спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.

  Він був єдиним серед українських князів періоду феодальної роздробленості, хто зумів об’єднати під своєю владою більшість етнічних українських земель. При ньому міжусобиці в наших землях практично закінчилися, а напади поляків, угорців, литовців і половців поступово відійшли в минуле. При ньому Галицька Русь стала одною з найбагатших держав в Європі, оскільки князь Данило зумів ефективно використовувати всі переваги вигідного географічного положення своїх земель, а також найбільших родовищ солі.  

 Все його життя – це боротьба за захист українських земель від численних завойовників. В 19 років (1223) – один з ініціаторів битви на Калці з монголо-татарами, який вважав, що захищати Батьківщину потрібно на далеких підступах, а не тільки на власній землі. На жаль, князя Данила підтримали не всі, і битва на Калці була програна; у 37 років (1240) великий князь Київський, який дав бій монголо-татарам, зумів отримати більш “м’яку залежність” від Орди, ніж інші давньоруські землі; в 50 років офіційний “Король Русі” (аж до смерті у 1264), який отримав титул короля за союз проти монголо-татар. Майбутній король землі Галицької був старшим сином князя Романа Мстиславовича і його дружини Анни.  

  Данило Романович завжди відрізнявся небувалою особистою відвагою. Молодий князь був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця. У битві на річці Калка князь волинський Данило рухався зі своїм військом в авангарді. Постійно ходив на вилазки і в розвідку, саме він захопив перших полонених татар. А під час самої битви першим кинувся в саму гущу ворогів і отримав важке поранення в груди.  

 У 1245 році відбулася битва на річці Сан, в Галицькій землі. Князі Данило і Василько Романовичі протистояли польсько-угорській армії, яку привів на Русь їх суперник князь Ростислав. Один з ворожих полків очолював відомий угорський воєвода Фірлей, який хвалився перед військом, кажучи, що русичі ніколи не витримують довгого бою. Але за свою зухвалість і самовпевненість він був жорстоко покараний галицькими воїнами. Сам князь Данило розсіяв угорський полк, захопив прапор і розірвав його навпіл. Поразка іноземних армій було повною: сам же воєвода Фірлей потрапив у полон і був там страчений.

 Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

  Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холма.

  Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

  1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломонові».

  Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало князя. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по річках Случ і Горинь — проти так званих «татарських людей», будував укріплення (Кременець і Данилів так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важко озброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи Іннокентія IV. Папський посол Плано Карпіні дорогою в Орду розмовляв з Васильком про поєднання церков (1246). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і в грудні 1253 року (січні 1254) був коронований в Дорогочині.

   

     З усіх зовнішніх дій найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.

  Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила.

Между реками Западной Двиной и Вислой жили литовские племена, которые объединились в Великое княжество Литовское для того, чтобы обороняться от немецких рыцарей. Оно образовалось в середине XIII века и ко второй половине XIV века при князе Гедимине достигло огромного размера. Под властью Великого княжества Литовского ( в связи с монголо – татарским игом) оказались земли бывшего Киевского государства, в которых складывались и развивались украинская и белорусская народности, а также Западная Русь со Смоленском.

Государственным языком Великого княжества Литовского был русский, законы были также взяты из Древней Руси. Литовские феодалы старались подавить самостоятельность русских, украинских и белорусских земель.

К концу XV века происходит объединение русских земель в единое государство. Этому усиление верховной власти и возросшее общение между русскими землями. Объединение страны необходимо было для борьбы с внешними врагами. Этот процесс занял почти два с половиной столетия. Постепенно на основе прежней древнерусской народности оформились три новых народа – русский (или великорусский), украинский и белорусский. У них было общее происхождение, много общего в языке и культуре, но у каждого были и свои особенности.

В конце XVI - первой половине XVII века началась освободительная война украинского и белорусского народов против Речи Посполитой и борьба за воссоединение с Россией.

Во главе освободительного движения встал Богдан Хмельницкий. Царь Алексей Михайлович и патриарх Никон активно поддерживали идею воссоединения, которое объединило бы все православные народы.

В 1653 году Земский собор, созванный в Московском Кремле, вынес решение о воссоединении русского, украинского и белорусского народов. Польше была объявлена война. В 1654 году Переяславская рада ратифицировала решение Московского Земского собора.

Изменился титул русского царя – царь Алексей Михайлович и его сын царь Федор Алексеевич титуловались – «великий государь царь и великий князь всея Великия и Малыя и Белыя России самодержец».