Что из названного является последствием крестовых походов а)объединение Франции б) стремление феодалов к обогащению в)ослабление Византии

ответ:в)

Объяснение:

Ослаблєнія Візантії

Асан Кайгы (ног. Асан Кайгылы; род. конец XV века — 1460-е годы) — поэт, философ, легендарный персонаж. Был влиятельным бием Улуг-Мухаммеда, в Сарае и Казани, после смерти которого был приглашен ханом кочевых узбеков Абулхайыром. Затем стал советником и наставником первых казахских ханов Керея и Жанибека. Предположительно именно он их вдохновил на создание нового праведного государства.

Прозван «Асан печальный» («кайгы») из-за постоянных размышлений и раздумий. Асан мечтал о счастливом будущем для народа, страстно желая преобразовать родную степь в край изобилия и достатка, в обитель добродетели и гармонии, где будет жить счастливый миролюбивый вольный народ, которому будут служить сильные и мудрые ханы. Он получил прозвище Печальный, потому что видел, насколько реалии жизни далеки от его идеала и мечтаний о справедливом обществе.

Асан Кайгы — автор многих слов-назиданий, философских песен. В их отрывках, дошедших до наших дней, отражены исторические события той эпохи, отношение самого Асан Кайгы к происходящим событиям. Некоторые исследователи сообщают: Асан Кайгы считал, что «сперва надо укреплять ханскую власть и усилить оборону народа». Вместе с тем, он в открытую предлагал хану личные интересы, амбиции отставить в сторону и поставить во главу угла «долг хана перед народом». Он укорял Жанибек хана: «Не думая о будущем казахского народа, ликуешь от временных успехов». «Философ кочевого (ногой, казак, киргиз, кара калпак) народа» (по определению Шокана Уалиханова) стремился создать из родственных племен единое государство, беспокоился об укреплении казахского ханства".

Легенды об Асан Кайгы делятся на три разновидности: признание Асана; его прозвание «печальным»; поиски Асан Кайгы «Жеруйыка» — «Земли обетованной».

Часто вважається, що перемога поляків і здобуття незалежності зумовлено силою польського національного руху, який був сильніший, ніж, наприклад, український, білоруський чи грузинський рух.

11 листопада 1918 року у Варшаві Регентська рада, тимчасовий уряд Польського королівства, маріонеткового державного утворення, створеного Німеччиною та Австро-Угорщиною, передала владу Юзефу Пілсудському, харизматичному коменданту і організатору Польської військової організації. Пілсудський тоді днем раніше прибув до столиці майбутньої незалежної Польщі з Маґдебурга, де його тримали в німецькій неволі. Після цього Пілсудський приступив до формування національного уряду. Через деякий час його призначено “начальником держави” і він зосередив в своїх руках всю повноту влади. 16 листопада світові столиці проінформували про створення незалежної польської держави. Польща повернулася на світову політичну мапу світу після 123 років небуття як держави. Немає сумніву, що здобуття поляками незалежності в 1918 році і її збереження, є чимось надзвичайно важливим в польській історії, подією колосального значення для польської нації. 11 листопада 1918 року ввійшло в польський національний пантеон і національну міфологію, як щось, що вже добряче “забронзовіло”.

У сприйнятті польського суспільства по іншому й бути не могло. Тим не менше, чи могло бути по іншому? Чи була Польща, так би мовити, приречена на незалежність? І чому полякам вдалася незалежність? З цими питаннями я звернувся до професора Антоні Дудека з Університету імені кардинала Стефана Вишинського: