Повседневная жизнь в европе в 16 веке в деревне

Феодалу нужна была власть над крестьянами, чтобы заставить их выполнять повинности,  Крепостные крестьяне были людьми несвободными, они лично зависели от феодала. Феодал мог продать, купить, обменять крепостного. Если крестьянин убегал, его разыскивали и возвращали в поместье. Там его ждала жестокая расправа.

Крестьяне обрабатывали свои поля такими же орудиями, какие были у их отцов и дедов. Многие не имели даже бороны и рыхлили землю бревном, которое волочили по вспаханному полю. Молотили палками или деревянными цепами. Почву почти не удобряли. В крестьянском хозяйстве преобладал мелкий скот - овцы, козы, свиньи. Лошадей и коров было мало, потому что для крупного скота не хватало кормов.

Уже в середине XII в. власть киевских князей стала иметь реальное значение только в пределах самого Киевского княжества, включавшего земли по берегам притоков Днепра — Тетерева, Ирпеня и полуавтономного Поросья, заселенного вассальными от Киева «Черными клобуками» . Попытка Ярополка, ставшего после смерти Мстислава I киевским князем, самовластно распоряжаться «отчинами» других князей была решительно пресечена. 
Несмотря на утрату Киевом общерусского значения, борьба за обладание им продолжалась вплоть до нашествия монголов. Какой-либо очередности в наследовании киевского стола не соблюдалось, и он переходил из рук в руки в зависимости от соотношения сил боровшихся княжеских группировок и, в немалой степени, от отношения к ним со стороны могущественного киевского боярства и «Черных клобуков» . В условиях общерус-ской борьбы за Киев местное боярство стремилось к прекращению усобиц, и к политической стабилизации в своем княжестве. Приглашение боярами в 1113 г. Владимира Мономаха в Киев (в обход принятой тогда очередности в наследовании) было прецедентом, использованным в дальнейшем боярами для обоснования своего «права» выбора сильного и угодного им князя и заключения с ним «ряда» , ограждавшего их территориально-корпоративные интересы. Нарушавших этот ряд князей бояре устраняли переходом на сторону его соперников или же путем заговора (как, возможно, был отравлен Юрий Долгорукий, свергнут, а затем и убит в 1147 г. во время народного восстания непопулярный среди киевлян Игорь Ольгович Черниговский) . По мере втягивания в борьбу за Киев все большего числа князей киевские бояре прибегали к своеобразной системе княжеского дуумвирата, приглашая в Киев соправителями представителей от двух из нескольких соперничавших княжеских группировок, чем на какое-то время достигалось столь необходимое Киевской земле относительное политическое равновесие. 
По мере утраты Киевом общерусского значения отдельных правителей сильнейших княжеств, ставших в своих землях «великими» , начинает удовлетворять поставление в Киеве их ставленников — «подручников» . 
Княжеские усобицы из-за Киева превратили Киевскую землю в арену частых военных действий, в ходе которых разорялись города и села, а население угонялось в плен. Жестоким погромам подвергался и сам Киев как со стороны князей, вступавших в него победителями так и тех, кто оставлял его в качестве побежденного и возвращался в свою «отчину» . Все это предопределило наметившийся с начала XIII в. постепенный упадок Киевской земли, отлив ее населения в северные и северо-западные районы страны, менее страдавшие от княжеских усобиц и фактически недоступные для половцев. Периоды временного усиления Киева в княжение таких выдающихся политических деятелей и организаторов борьбы с половцами, как Святослав Всеволодич Черниговский (1180—1194 гг. ) и Роман Мстиславич Волынский (1202 — 1205 гг.) , чередовались с правлением бесцветных, калейдоскопически сменявших друг друга князей. Даниил Романович Галицкий, в руки которого перешел Киев незадолго до взятия его Батыем, уже ограничился назначением в него своего посадника из бояр.

Данило Галицький –  руський король з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, король Русі, якого вважають національним героєм України.

 Син князя Романа Мстиславича Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належав до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів.

 Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. З перемінним успіхом чинив упертий опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи військові спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.

  Він був єдиним серед українських князів періоду феодальної роздробленості, хто зумів об’єднати під своєю владою більшість етнічних українських земель. При ньому міжусобиці в наших землях практично закінчилися, а напади поляків, угорців, литовців і половців поступово відійшли в минуле. При ньому Галицька Русь стала одною з найбагатших держав в Європі, оскільки князь Данило зумів ефективно використовувати всі переваги вигідного географічного положення своїх земель, а також найбільших родовищ солі.  

 Все його життя – це боротьба за захист українських земель від численних завойовників. В 19 років (1223) – один з ініціаторів битви на Калці з монголо-татарами, який вважав, що захищати Батьківщину потрібно на далеких підступах, а не тільки на власній землі. На жаль, князя Данила підтримали не всі, і битва на Калці була програна; у 37 років (1240) великий князь Київський, який дав бій монголо-татарам, зумів отримати більш “м’яку залежність” від Орди, ніж інші давньоруські землі; в 50 років офіційний “Король Русі” (аж до смерті у 1264), який отримав титул короля за союз проти монголо-татар. Майбутній король землі Галицької був старшим сином князя Романа Мстиславовича і його дружини Анни.  

  Данило Романович завжди відрізнявся небувалою особистою відвагою. Молодий князь був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця. У битві на річці Калка князь волинський Данило рухався зі своїм військом в авангарді. Постійно ходив на вилазки і в розвідку, саме він захопив перших полонених татар. А під час самої битви першим кинувся в саму гущу ворогів і отримав важке поранення в груди.  

 У 1245 році відбулася битва на річці Сан, в Галицькій землі. Князі Данило і Василько Романовичі протистояли польсько-угорській армії, яку привів на Русь їх суперник князь Ростислав. Один з ворожих полків очолював відомий угорський воєвода Фірлей, який хвалився перед військом, кажучи, що русичі ніколи не витримують довгого бою. Але за свою зухвалість і самовпевненість він був жорстоко покараний галицькими воїнами. Сам князь Данило розсіяв угорський полк, захопив прапор і розірвав його навпіл. Поразка іноземних армій було повною: сам же воєвода Фірлей потрапив у полон і був там страчений.

 Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

  Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холма.

  Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

  1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломонові».

  Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало князя. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по річках Случ і Горинь — проти так званих «татарських людей», будував укріплення (Кременець і Данилів так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важко озброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи Іннокентія IV. Папський посол Плано Карпіні дорогою в Орду розмовляв з Васильком про поєднання церков (1246). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і в грудні 1253 року (січні 1254) був коронований в Дорогочині.

   

     З усіх зовнішніх дій найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.

  Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила.