Какая религия и с какой целью была принита в хазарском каганате

В начале X века официально был признан иудаизм, поскольку его положения признавали как христиане, так и мусульмане, и в результате стремления сохранить независимость от Византии и халифата.

В России древнейший костюм, состоящий из подпоясанной рубахи и шаровар, по своей простоте принадлежит, вероятно, доисторической древности. С появлением у нас государственности стали появляться заимствования из Византии. Богатый костюм первых русских князей и их дружинников, а также их жен, установился по византийским образцам и стал сильно отличаться от костюма народного. На рисунке фигуры 2—5 представляют княжескую одежду, византийского образца, с ее узорчатыми тканями и богатой обшивкой парчой и жемчугом, между тем как фигура 1 дает тип древнерусского костюма, сохранившего еще национальные черты. Шапка в древнейшем ее виде была высокая и остроконечная, потом с мягкой тульей; ее украшал меховой окол или опушка. Плащ (корзно), носившийся князьями, накидывался сверху и застегивался большей частью на правом плече запонью с петлицами (фигура 4); тип женской одежды был совершенно византийский, принятый в иконописи (фигуры 2 и 3). Сапоги не были, кажется, в общем употреблении у русских даже в Х веке, а составляли обувь только князей и старейшин; они шились из кожи и сафьяна и были цвета зеленого, красного, желтого и т.д. Со времени татарского ига стало сказываться татарское влияние, хотя оно было не столь сильно, как обычно предполагается: "от татар мы могли заимствовать только некоторые незначительные части нашего костюма, которые всегда и обозначались в названиях татарскими" (И. Забелин, "Домашний быт русских цариц", 1872).

Костюмы Руси XII — XIII века

В общем, в московской Руси одежда имела одинаковый покрой у богатых и бедных, отличаясь лишь качеством материала. Бояре, поверх опоясанной рубашки — воротник и края которой вышивались разноцветными шелками, серебром, золотом и унизывались жемчугом — надевали шелковый или тонкий суконный узкий кафтан и подпоясывали его. На кафтан, для приема гостя или выхода, надевалась ферязь, и при выходе из дому, поверх ферязи — опашень, зимой — шубу. Ферязи служили верхней комнатной одеждой, были длиной почти до лодыжек, без перехвата и воротника, с длинными, суживающимися к запястью рукавами; спереди застегивались пуговицами (числом от трех до десяти) с длинными петлицами, или схватывались завязками. Они делались холодные — на подкладке, теплые — на меху; иногда они были без рукавов и тогда одевались под кафтан. Ферязи ездовые или ферези надевались на обыкновенные ферязи или на чюгу.

Костюмы Руси XIII — XV века

Опашнем называлась верхняя одежда с широкими рукавами, суживавшимися к запястью; в царском костюме подбитый горностаем опашень назывался платном. Более простой верхней одеждой была однорядка, длиной до пят, без воротника. Покроем подобен однорядке был охабень или охобень — верхняя одежда с четырехугольным отложным воротником, часто с откидными рукавами из объяри (шелк с золотом и серебром), атласа, бархата и парчи (фигура 8). На ферязь надевался и кафтан, смотря по покрою называвшийся турским или становым: первый был без воротника и застегивался только у шеи и на левом боку, последний — с перехватом, широкими недлинными рукавами и пуговицами на груди и в разрезах на подоле (фигура 12).

Костюмы Руси XIV — XVI века

Шуба была предметом гордости в московской Руси; в ней оставались часто и в комнате, при гостях; для украшения она обшивалась нашивками, для застегивания имела пуговицы или кляпыши с петлями (рисунок на следующей странице, фигура 15), а иногда шнуры с кистями. Русские шубы походили на охабень и однорядку, но имели отложной меховой воротник, начинавшийся от груди; турецкие шубы отличались от русских широкими рукавами, которые делались иногда одинарные, иногда двойные; польские шубы имели вместо отложного узенький воротник и просторные рукава, с меховыми обшлагами. Женские шубы (фигура 11) были схожи с мужскими; крытая бархатом соболья шуба имеется на старинном изображении царицы Натальи Кирилловны, поверх аксамитной телогреи (рисунок на следующей странице, фигура 16). Восточного происхождения и обычно из восточных материй были чюги (фигуры 10 и 9) — узкие кафтаны, с рукавами по локоть, при к путешествию и верховой езде, для чего они подпоясывались кушаком, поясом или тесьмой; теплые чюги были на соболях, куницах и т.п. Продолжение см. на следующей странице.

Майже вся інформація про греко-перські війни у наш час відома виключно з грецьких джерел. Основним джерелом з цих війн є праця Геродота «Історія», яка обривається на подіях 478 року до н. е. Давньогрецький історик, названий «батьком історії», народився у 484 році до н. е. в Галікарнасі, грецькій колонії на малоазійському узбережжі, що в той час перебувала під владою імперії Ахеменідів. У своїй книзі, написаній в 440-430 роках до н. е., Геродот намагався простежити походження греко-перських війн, які на той час були недавньою історією.Деякі пізніші стародавні історики, починаючи з Фукідіда, критикували Геродота. Але тим не менш, Фукідід вирішив почати свою історію з місця, де зупинився Геродот (на облозі Сестоса) і вважав його працю досить точною, яка не потребувала переписування або виправлення. Плутарх критикував Геродота у своєму есе «Про зловмисність Геродота», закидаючи йому відсутність належного патріотизму, зокрема через те, що він байдуже поставився до такого подвигу ахейців, як здобуття Іліона. Негативне ставлення до Геродота було передане Європі епохи Відродження, хоча він як і раніше залишався добре читаним. Однак, починаючи з XIX століття репутація давньогрецького історика була реабілітована археологічними знахідками, які неодноразово підтверджували його версію тих подій. На сьогодні переважаючим поглядом є те, що Геродот здійснив чудову роботу у своїй праці «Історія», але до деяких його конкретних деталей (зокрема, чисельності військ і дат) слід ставитися з часткою скептицизму. Тим не менш, залишаються деякі історики, які вважають, що Геродот більшу частину своєї історії вигадав.На жаль, військова історія Греції в період з кінця другого перського вторгнення в Грецію і Пелопоннеської війни (479—431 роках до н. е.) не дуже добре підкріплена стародавніми джерелами, що збереглись. Цей період, який стародавні вчені іноді називають Пентеконтаетія (грец. Πεντηκονταετία), був періодом відносного миру і процвітання в Греції. Найбагатше і найзначиміше джерело цього періоду — Фукідідова «Історія Пелопоннеської війни», яка, як правило, розглядається сучасними істориками як надійне історичне джерело. У своїй праці Фукудід написав тільки про перші двадцять років війни і трохи інформації про те, що сталося раніше. Проте, його праця, використовується сьогодні як хронологічна таблиця того періоду, на деталях якої археологічні дані та дані інших письменників можуть бути поєднані.Греко-перські війни (500 до н. е. — 449 до н. е., з перервами) — війни між Персією та давньогрецькими містами-державами, що відстоювали свою незалежність. Приводом до війни була до військовими кораблями, надана Афінами та Еретрією з острова Евбеї 500 повсталим проти перського панування грецьким полісами у Малій Азії.Основним джерелом з історії греко-перських воєн є «Історія» Геродота, що містить опис подій до 478 до н. е. включно. Про хід військових дій в середині V ст. до н. е. стисло повідомляє Фукідід в «Історії Пелопоннеської війни». Розповіді про окремі моменти війни зустрічаються в творах трагіка Есхіла і в «Афінській політії» Аристотеля. З пізніших істориків про цей період переповідає Діодор Сицилійський, а також Плутарх, що написав декілька біографій політичних і військових діячів того часу (Фемістокла, Арістіла, Кімона). Цікавий матеріал містять нечисленні написи, що відносяться до V ст. до н. е. Нарешті, в 1938—1939 рр. були проведені археологічні розкопки на полі бою при Фермопілах, що дали цінні відомості. Вельми цікаві також результати розкопок могильного пагорба на Марафонському полі в Аттиці (1940-ві роки XX столПридушивши повстання у 493 до н. е., перська армія під командуванням полководця Мардонія навесні 492 переправилася через Геллеспонт для завоювання Греції, але після загибелі флоту (близько 300 кораблів) під час бурі поблизу Афона змушена була повернутися назад, обмежившись окупацією Фракії.

Навесні 490 до н. е. перська армія під командуванням полководців Датіса й Артаферна направилася морським шляхом через острова Родос, Наксос і Делос до Евбеї і, захопивши її, висадилася на марафонський рівнині, де відбулася знаменита битва під Марафоном (490 до н. е.). В якій афіняни та платейці під командуванням Мільтіада одержали вагому перемогу над персами.

Протягом 10-річного перепочинку в Афінах з ініціативи вождя демократичного угруповання Фемістокла був створений великий флот. Новий похід персів у 480 до н. е. очолював цар Ксеркс. Перське військо прорвалося через гірський прохід Фермопіли, який захищали греки під командуванням спартанського царя Леоніда, спустошили Беотію, Аттику та зруйнували Афіни.

Однак у тому ж році перський флот зазнав тяжкої поразки біля острова Саламін. 479 до н. е. при Платеях було розгромлено сухопутне військо персів. У цей же час перський флот зазнав поразки біля мису Мікале. Ці перемоги по суті справи вирішили підсумок Греко-перських воєн: перси змушені були очистити територію Греції, а греки перенесли військові дії в район Егейського моря та в Малу Азію.