1)внутренняя и внешняя политика федора иоаныча 2)отличия и сходства политик бориса годунова и федора иоаныча заранее

Преодоление последствий опричнины

Федор только значился царем. Фактически всеми государственными делами управлял Годунов, «закрывавший своей колоритной фигурой слабую тень венценосца» . Он поддерживал значение Федора как царя на такой высоте, на какой ему было это выгодно. Правительство занималось переписью людей и пашенных земель, налоговой политикой, заселением пустующих земель, постройкой городов. В 1584 г. московские воеводы Нащекин и Волохов основали на берегу реки Северная Двина город Архангельск. Астрахань укрепили каменной стеной. Оживилось строительство в Москве. Был основан город Уральск; около 1584 г. 600 или 700 волжских казаков выбрали себе место жительства на берегах реки Яик. Это было время расцвета в истории донских и волжских казаков. От Азова до Искера гремела их слава, раздражая турецкого султана и крымского хана. Казаки смиряли ногаев и утверждали власть московских царей за Уралом, в Сибири. В Сибири с успехом продолжалось покорение и колонизация страны, были построены Тюмень, Тобольск (в 1589 г. )
Не пытаясь вершить государственными делами, Федор Иоаннович всецело отдался своим склонностям. Простой, тихий, чрезвычайно набожный, очень ласковый и милостивый царь вставал около четырех часов утра и после туалета принимал своего духовного отца с крестом, который лобызал. Затем крестовый дьяк вносил в комнату икону Святого, празднуемого в тот день, перед которой Федор молился около четверти часа.. .Любил он вкусно поесть и обязательно отдыхал два или три часа днем. Весь день проводил он в моленьях, службах, ласковых беседах с боярами и нежном ворковании с супругой. Вечер проводил с шутами, карлами и карлицами. После ужина умиротворенно молился и отходил ко сну.. .
Самым важным и печально памятным делом Годунова в царствование Федора было прикрепление крестьян к земле. Недостаток рабочих рук для обработки больших земельных площадей приводил к тому, что крестьяне, недовольные своими хозяевами, перебегали от одного землевладельца к другому. До сих пор переход крестьян разрешался в течение двух недель около осеннего Юрьева дня. Стремясь расположить к себе служилых людей, в основном мелких помещиков-землевладельцев, Годунов от имени царя запретил всяческие переходы крестьян от помещика к помещику. «Вот тебе, бабушка, и Юрьев день! » - горькая шутка-ирония надолго стала крестьянской поговоркой. А в 1598 году вышел указ, по которому вольные слуги, прослужившие у господина более полугода, становились его холопами. Они прикреплялись уже не к земле, а к господину, отдаваясь в его полную власть. Несчастное крепостное право в России сформировалось.. .
Борис, стараясь удержать народонаселение в середине государства, нуждался, однако и в расширении его на окраинах. Нашествие крымского хана убеждало его в необходимости умножать число городов на юге и населять ратными людьми. Таким образом, в конце 1593 года Борис расселил крестьян вниз по реке Осколу - Белгород, Оскол, Валуйки.
В царствование Федора Иоанновича в России было учреждено патриаршество. До этого русские первосвятители носили титул митрополита. Назначение митрополита всегда утверждалось константинопольским патриархом. Но со второй половины XV века, особенно после захвата турками Царьграда (Константинополя) в 1453 году, значение константинопольского патриарха, ставшего как бы пленником турецкого султана, стало падать. Русская церковь стала вполне самостоятельной, а московский митрополит и по власти, и по средствам был несравненно выше лишенного власти и средств патриарха. Первым русским патриархом был назначен (26 января 1589 года) митрополит Иов. Собор восточных патриархов через два года учредил введение патриаршества в России.

Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.

З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.

Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.

Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.

Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.

Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя.

До середини 14 століття Велике князівство Литовське цілком сформувалось як централізована держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, переважно, внаслідок входження до складу держави руських князівств.

У 1381-1384 відбулася перша громадянська війна.

У 1384 герб «Погоня» став державним гербом.

Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації, у 1385 князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.

5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворожими сторонами була укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого ставленика Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителем Великого Литовського князівства (без титулу великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.

Острівська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта. В часи правління Вітовта гається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 1390-х роках у широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни та зміцнення центрального управління

Объяснение:

Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.

З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.

Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.

Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.

Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.

Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя.

До середини 14 століття Велике князівство Литовське цілком сформувалось як централізована держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, переважно, внаслідок входження до складу держави руських князівств.

У 1381-1384 відбулася перша громадянська війна.

У 1384 герб «Погоня» став державним гербом.

Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації, у 1385 князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.

5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворожими сторонами була укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого ставленика Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителем Великого Литовського князівства (без титулу великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.

Острівська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта. В часи правління Вітовта гається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 1390-х роках у широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни та зміцнення центрального управління

Объяснение: