Россия и европа в конце 17 века конспект

В конце 17 века между Россией и Европой произошло немало важных для истории событий. Активно велась политика расширения границ, шли бесконечные войны за территорию.

Объяснение:

В начале века усилилась угроза со стороны Османского государства, которое вторглось в венгерские земли и смогли захватить территории правобережной Украины.

Россия вела войну с Турцией и Крымом, и получила Чигирин. Папа Римский создал "Священную лигу", в которую были включены Римская империя, Речь Посполитая, Россия и Венеция.

Османская империя ополчилась на Рим и двинулась войной, однако потерпела поражение от участников лиги. В 1686 году был заключен документ под названием Вечный мир между Россией и Речью Посполитой.

Также неоднократно русские войска отправлялись походами в Крымские земли. В 1659-м году Франция заключила Пиренейский мирный договор с Испанией.

Также в Европе была образована антифранцузская коалиция. В самом начале 17 века Европу сотрясли две крупные войны.

В первой Франция воевала за испанское наследство, второй была Великая Северная война.

Основными направлениями в международной деятельности стран Европы была борьба с нападениями Османских захватчиков, и объединение против попыток Франции установить авторитет в Западной Европе.

Акбар – Абуль Фатх Джалалуддин Мухаммад Акбар или Акбар Великий. Был 3м падишахом Империи Великих моголов (территория восточного Афганистана и севера Индии) – жил в период с 1542 по 1605 год. Акбар был внуком основателя Могольской династии.

Итак, как он укреплял авторитет династии. В первую очередь, он вел широкую завоевательную политику и существенного расширил границы до центральной части Индии. Кроме того, он отдавал должное образованию и просвещению, что определило расцвет культуры Индии. Его государственные, военные и религиозные реформы были удачными. Вместе с тем, он занимался армией, принудил армию принять Ислам, в битве обращаться к Аллаху, определяя авторитет государства. 

Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, але мало покращила їхнє економічне становище. Більшість селян отримала недостатні за розміром для нормального розвитку господарства наділи. Водночас архітектори реформи не врахували природного зростання кількості населення, внаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. У 1914 р. на тій самій кількості надільної землі, що й у 1861 р., у Наддніпрянській Україні вело господарство майже вдвічі більше селян. До того ж селян обклали занадто високими податками і виплатами за землю. За офіційними даними, наприкінці ХІХ ст. селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни.

Поява нужденного села стала прямим наслідком реформи 1861 р. Більшість селян не мала можливостей придбати ані додаткову землю, ані сільськогосподарську техніку. Не маючи змоги вести самостійне господарство, селяни були вимушені йти працювати на панській землі. Так зберіглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обробітку поміщицької землі селянами їхнім реманентом. Наймалися селяни переважно за гроші чи хліб у борг, зобов’язуючись потім відробити. Існування відробіткової системи спричиняло використання застарілих сільськогосподарських знарядь і низькі врожаї. Розуміючи її невигідність, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею. Використання вільнонайманої праці переважало в господарствах Правобережжя й Півдня, а на Лівобережжі були поширені обидві системи.

Попри бідування більшості селянства Наддніпрянщини, вона зберігала роль європейської житниці. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Врожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянщина постачала хліб у центральні губернії імперії та забезпечувала 90% експорту зерна.

Рівночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській Україні, зокрема у 80-х рр. існувало більше тисячі кінних заводів, де вирощували високопорідних коней на продаж в імперії та за кордон. Чільне місце посідали українські губернії у виробництві м’яса, тонкорунної вовни, шкур, кінського волосу та інших продуктів тваринництва.

Розвиток товарного виробництва сприяв наприкінці ХІХ ст. деяким змінам у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва. Південна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном поширення торговельного зернового господарства. Крим та Бессарабія спеціалізувались у розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в імперії. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіоном переважання цукробурякового виробництва. Наведена спеціалізація дозволяла збагнути не лише те, наскільки вагомим був внесок Наддніпрянщини до імперської економіки, а й те, чому імперія завжди наполягала на тому, що ці багаті терени – «исконно русская земля».