Скакими государствами в конце 16 века граничили украинские земли речи посполитой на востоке и юге

Зако́ны Хаммура́пи (аккад. Inu Anum sîrum, «Когда высочайший Ану…» — заглавие, данное поздневавилонскими переписчиками по первым словам текста), также Ко́декс Хаммура́пи — законодательный свод старовавилонского периода, созданный при царе Хаммурапи в 1750-х годах до н. э. Один из древнейших правовых памятников в мире.

Основной текст свода сохранился в виде клинописной надписи на аккадском языке, высеченной на конусообразной диоритовой стеле, которая была обнаружена французской археологической экспедицией в конце 1901 — начале 1902 года в ходе раскопок древнего города Сузы на территории Персии. Современные исследователи делят Законы на 282 параграфа, регулирующих вопросы судопроизводства, охраны различных форм собственности и брачно-семейных отношений, а также частного и уголовного права. Около 35 параграфов были стёрты со стелы ещё в древности и в настоящее время частично восстановлены по копиям на глиняных табличках.

Законы Хаммурапи — результат крупной реформы существовавшего правопорядка, призванной унифицировать и дополнить действие неписаных норм поведения, зародившихся ещё в первобытном обществе. В качестве вершины развития клинописного права древней Месопотамии, Законы оказывали влияние на правовую культуру Древнего Востока на протяжении многих столетий. Система права, закреплённая вавилонским сводом, стала передовой для своего времени и по богатству нормативного содержания и используемых юридических конструкций была превзойдена лишь позднейшим правом Древнего Рима.

Несмотря на то, что они были созданы на раннем этапе становления ближневосточного сословного общества, что обусловило сравнительную жестокость установленных ими уголовных наказаний, Законы отличаются исключительной продуманностью и стройностью правового регулирования. В отличие от большинства других древних памятников Востока, для свода Хаммурапи характерно практически полное отсутствие сакрально-религиозной мотивации отдельных правовых норм, что делает его первым в истории человечества чисто законодательным актом.

Объяснение:

Київська Русь не була державою у сучасному розумінні цього слова, адже у ній були відсутні розгалужений державний апарат та централізоване управління. Проте це не має викликати подиву, адже Київська Русь – класична ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Зв’язок володаря і підвладних людей тримався здебільшого на системі збору данини. У цьому князеві допомагала дружина – особистий військовий загін князя. І саме на дружину на ранніх етапах розвитку Київської Русі спиралася князівська влада, яка була здебільшого військовою, а не світською. Тому при загарбницьких походах (у Візантію, Волзьку Булгарію, Хозарський каганат) значна частина здобичі діставалася саме дружині князя.

З часом влада князя стала спиратися не на наближену військову еліту, а на бояр. Бояри – правляча еліта руського суспільства. Цим стали торговці, колишня племінна верхівка та частина дружини, тобто бояри були грошовитими людьми. Але вони були не лише найбагатшою верствою суспільства, а й владним органом. Боярська рада могла суттєво впливати на князя, адже усі свої рішення він мав узгоджувати з радою, а непокора могла коштувати монархові прихильності заможної верстви населення.

Проте у князя лишалися усі важелі керування країною. Він був головою усіх гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової; також князь був верховним головнокомандувачем та основним представником країни на міжнародній арені. Військова могутність князя спиралася на особисту дружину, що була пов’язана з ним васальними зобов’язаннями, а світська влада підтримувалася церквою (у ранній період розвитку Русі – волхвами язичницьких культів), за що та щедро винагороджувалася обов’язковим податком на церкву – десятиною.

На Русі був розвинений ще один орган влади – віче.

Визначення Віче – народні збори містян для вирішення нагальних справ громади. Виконувало близькі до законодавчих функції; до участі допускалося доросле чоловіче населення. Походить від племінних зборів, що були поширені до утворення Русі.

Віче могло суттєво вплинути на те чи інше рішення князя, погодившись з ним чи ні. Віче могло запросити та вигнати князя із міста (Ізяслав Ярославович був як за так і знятим із київського престолу); також містяни могли попросити князя про ті чи інші зміни, проте віче не могло самостійно пропонувати та приймати які-небудь закони, хоча й мало значні права.

У період роздробленості на Русі зародився «колективний сюзеренітет», коли важливі рішення для розвитку держави приймав не лише київський князь, а також збори найвпливовіших князів з усієї Русі: Києва, Чернігова, Суздаля, Володимира і так далі. Це відбувалося на князівських з’їздах, які ставали масштабними подіями у руському житті. Таких з’їздів відомо декілька, адже ця система не прижилася: з’їзд Ярославовичів, що після смерті батька зібралися у Вишгороді (1072 рік) для вирішення нагальних питань у внутрішній політиці, також вважається, що на цьому з’їзді була складена «Правда Ярославовичів» - модифікація законів «Руської правди» Ярослава Мудрого; на Городецькому з’їзді 1026 року Ярослав та Мстислав Володимировичі уклали мир та поділили Русь по Дніпру; Любецький та Уветицький з’їзди 1097 та 1100 років відповідно були покликані припинити міжусобну боротьбу та покарати винуватців її початку.