Рассказ о 3 крестовых походах кратко

Выступление в Первый крестовый поход было назначено на 15 августа 1096 года, Но раньше чем приготовления к нему были окончены, толпы простого народа, под предводительством Петра Пустынника и французского рыцаря Вальтера Голяка, отправились в поход через Германию и Венгрию без денег и запасов. Предаваясь по пути грабежу и всякого рода бесчинствам, они были отчасти истреблены венграми и болгарами, отчасти достигли греческой империи. Византийский император Алексей Комнин поспешил переправить их через Босфор в Азию, где они окончательно были перебиты турками в битве при Никее (октябрь 1096 г.). За первой беспорядочной толпой последовали другие: так, 15.000 немцев и лотарингцев, под предводительством священника Готшалька, отправились через Венгрию и, занявшись в прирейнских и придунайских городах избиением евреев, подверглись истреблению со стороны венгров.
В 1144 году Эдесса была отнята турками, после чего папа Евгений III объявил Второй крестовый поход (1147–1149), освобождая всех крестоносцев не только от их грехов, но вместе с тем и от обязанностей относительно их ленных господ. Мечтательный проповедник Бернард Клервоский сумел, благодаря своему неотразимому красноречию, привлечь ко Второму крестовому походу короля французского Людовика VII и императора Конрада III Гогенштауфена. Два войска, составлявшие в общей сложности, по уверениям западных хронистов, около 140.000 латных всадников и миллион пехотинцев, выступили в 1147 г. и направились через Венгрию и Константинополь и Малую Азию, Вследствие недостатка продовольствия, болезней в войсках и после нескольких крупных поражений план отвоевания Эдессы был оставлен, а попытка нападения на Дамаск не удалась. Оба государя возвратились в свои владения, и Второй крестовый поход окончился полным неуспехом.
Поводом к Третьему крестовому походу (1189–1192) послужило завоевание Иерусалима 2 октября 1187 могущественным египетским султаном Саладином (см. статью Захват Иерусалима Саладином). В этом походе участвовали три европейских государя: император Фридрих I Барбаросса, французский король Филипп II Август и английский Ричард Львиное Сердце. Первым выступил в Третий крестовый поход Фридрих, войско которого по пути возросло до 100.000 человек; он избрал путь вдоль Дуная, по дороге должен был преодолевать происки недоверчивого греческого императора Исаака Ангела, которого только взятие Адрианополя побудило дать свободный проход крестоносцам и им переправиться в Малую Азию. Здесь Фридрих разбил в двух сражениях турецкие войска, но вскоре после этого утонул при переправе через реку Каликадн (Салеф). Сын его, Фридрих, повел войско далее чрез Антиохию к Акке, где нашел других крестоносцев, но вскоре умер. Город Акка в 1191 сдался на капитуляцию французскому и английскому королям, но открывшиеся между ними раздоры принудили французского короля вернуться на родину. Ричард остался продолжать Третий крестовый поход, но, отчаявшись в надежде завоевать Иерусалим, в 1192 заключил с Саладином перемирие на три года и три месяца, по которому Иерусалим остался во владении султана, а христиане получили прибрежную полосу от Тира до Яффы, а также право свободного посещения Святого Гроба

Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794), який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794), який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.