ответить на во В чём переворот военного дела в 14-15 веках​?

На протяжении долгого времени изучение военного дела как составной части культуры человеческого общества, оставалось на периферии интересов профессиональных зарубежных и в особенности отечественных историков. Это мешало им оценить действительное влияние развития военного дела на эволюцию государства и общества, ход которой особенно ускорился на рубеже позднего Средневековья раннего Нового времени. Широкое рас огнестрельного оружия привело к перевороту в военном деле. Это повлекло за собой серьезные перемены в политическом, экономическом, социальном устройстве сначала западноевропейского общества, а затем и его соседей. Термин «военная революция» для обозначения этого переворота был введен британским историком М. Робертсом в 1955 г. С тех пор концепция «военной революции» заняло прочное место в западноевропейской и американской историографии, обретя как своих сторонников, так и противников. Дискуссия вокруг этого исторического феномена привлечению внимания к проблеме изучения войны как феномена культуры. В статье отражены основные аспекты изучения концепции военной революции и нынешнее состояние проблемы как в зарубежной, так и в отечественной историографии.

Великий князь проявил себя человеком исключи­тельно разносторонним. По его инициативе в 1037 г. был заложен новый главный храм Киева — тринадца- тиглавый собор Святой Софии, который соперничал по красоте и размерам со святыней Константинопо­ля — Софийским собором. Всего же в Киеве в то время насчитывалось около 400 церквей. Киев превратился в один из самых крупных и красивых городов Европы. Ярослав основал ряд новых городов. На Волге был за­ложен Ярославль, а в отвоёванной земле чуди (эс­тов) — Юрьев (нынешний эстонский город Тарту). Го­род был назван так в честь Юрия — святого покровителя Ярослава.

Великий князь был ревностным поборником разви­тия на Руси культуры, образования, грамотности. При нём были открыты школы, созданы первые биб­лиотеки, на Руси появилось немало переводных грече­ских книг, зародилось летописание. Он поддерживал книжное дело. Ярослав любил книги, особенно цер­ковные сочинения, и долгие часы проводил за их чте­нием. О его набожности и христианских добродетелях слагали легенды.

У 1668 році Петро Дорошенко призначив Дем'яна Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України, оскільки сам був змушений повернутися на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням князя Григорія Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової до від Петра Дорошенка, сильні московські залоги в містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) примусили Дем'яна Многогрішного піти на переговори з царським урядом.

З іншого боку, він мав власні амбіції — титулу «Наказного гетьмана Сіверського» йому було замало, прагнув поширити владу на все Лівобережжя. 17 грудня 1668 зібрано елекційну раду в Новгороді-Сіверському:

««Старшина, перебуваючи в заточенні у дворі, та в меншості, а при Многогрішному немало компанійців, та боячися супроти нього мовити, пішли гуртом просити аби він став над ними гетьманом. Згідно звичаю, він ще й відмовлявся, як стара діва від гарного жениха, хоч титул й силою взяв»

Таким чином, за до компанійців, Многогрішний був обраний «сіверським гетьманом» та від імені всієї старшини присягнув на вірність царю. Москва втім, з огляду на сумнівний перебіг «вільних виборів» не визнала його титулу до Глухівської наради[5].

Тоді повернулися звідти Максаківський ігумен Ширкович та обозний Петро Забіла, яких посилала торік старшина провести переговори з Московщиною після війни Іоанна Брюховецького. Посли домовилися про обрання нового гетьмана, бо Петро Дорошенко, як гетьман Правобережжя за Андрусівською угодою 1667, яка поділила Україну між Річчю Посполитою й Московією, не міг мати двох сюзеренів.