Чем характеризовалась экономическая жизнь в Римской империи в период золотого века?

Период с 96 по 180 годы называют "золотым веком Римской империи" или "золотым веком Антонинов". В это время Рим обходился без междоусобиц, экономика и социальное положение были более-менее стабильными, войны, конечно, велись, но почти все они заканчивались благоприятным для Рима результатом. Мало того, при императоре Траяне империя до максимума расширила свои границы. Этот период ярко выделяется на общем историческом фоне. До императора Нервы, с которого принято отсчитывать начало золотого века, правили преимущественно кровавые тираны и безумцы (достаточно вспомнить Калигулу, посадившего в сенат собственного коня, и Нерона, приказавшего поджечь Вечный город). После смерти Марка Аврелия, последнего из пятерки хороших, и вовсе началась кровавая баня, которую историки называют "кризисом III века" - череда гражданских войн, постоянная смена правителей и горькие поражения в борьбе с внешними врагами.

Феномен золотого века объясняют следующим образом: все императоры, начиная с Нервы, на пост преемника выбирали не сына или родственника, а человека, который, как казалось, сможет успешно управлять государством. То есть в расчет не принимались ни родственные связи, ни даже происхождение (например, Траян родом был не из Рима, не из Италии, а из испанской провинции Бетика). И так получалось, что этот выбор старшего оказывался удачным: каждый из пяти хороших императоров был хорош и хорош по-своему.

Нерва хорош, потому что начал эту традицию, усыновив и передав бразды правления военачальнику Траяну. Траян - потому что расширил границы империи, поддерживал малоимущих и вообще был дико популярен в народе. Адриан - потому что обратил внимание на римские провинции, объехал всю империю, укрепил оборонительные линии (вспомните вал Адриана в Британии). Время Антонина Пия называют эпохой стабильности. А Марк Аврелий эту стабильность сохранил, а также уделял большое внимание культуре и науке (в Афинах с его подачи были созданы четыре философские школы). Марка Аврелия называли философом на троне.

Все изменилось после того, как Марк Аврелий, отказавшись от выбора самого достойного, назначил соправителем собственного сына (честно говоря, странное решение со стороны философа). И через три года умер от чумы. "Золотой век" на этом закончился. Сына Марка Аврелия звали Коммод, он был развратен, кровожаден и, мягко говоря, неуравновешен. И, конечно, плохо кончил - императора задушил его любимый раб Нарцисс.

У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість ння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).  

Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.  

Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.  

Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.

Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.  

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія.      

Римская языческая религия была политеистической и синкретической, то есть в их пантеоне было много богов и они прибавляли к ним богов покоренных народов. Христианство же признавало только одного Бога с большой буквы, эта религия не могла смириться, что Иисус просто один из богов наряду с Юпитером или Митрой. Поэтому они прятались от римлян в подземных катакомбах и отправляли свои обряды тайно. Римляне за это считали их антиобщественной сектой и запрещали. По той же причине христиане отказывались признавать римских императоров богами - если Бог только один, то император быть богом никак не может.