Будьласка, д ть з питанням: "Охарактеризуйте Японiю за часiв правлiння сьогунату Токугава й пояснiть причини революцiйних перетворень у добу Мейдзi."

У багатовіковій історії України дев'ятнадцятому століттю належить

особлива роль. Попри всі інші духовні й культурні здобутки, що ними збагатилася

українська нація в ХІХ столітті, це період, упродовж якого здійснилося

перебазування усього духовного й культурного життя нації на живу, потенційно

потужну й багату мову, що доти як розмовна функціонувала в народному

середовищі. Мова простолюду, котрий її беріг – у пісні, в думі, в казці й легенді, в

усній оповіді, взагалі в людській розмові протягом століть своєї драматичної

історії, - ця мова в дев'ятнадцятому столітті поступово, але неухильно стала мовою

по суті всіх освічених верств українського народу (принаймні всі ті, хто почував

свій зв'язок із народом, убачали в ній нову, одну з найвиразніших ознак

національної ідентичності), набула статусу мови літературної.

Саме література, звана художньою, високо піднесла значення народного

слова, розкрила в ньому незвідані ще глибини та смисли. Услід за сферою

художньої літератури, українське слово стає інструментом висловлення в

літературній критиці, публіцистиці, в популярній, а далі й фаховій науці, у

філософії... Художній літерартурі належить пріоритетна роль в омовленні

історичного буття української нації власним виразним, новаторським і самобутнім

словом.

Дев'ятнадцяте століття – це класична проза і класична драматургія,

позначені багатством створених там типів і образів, характерів, ситуацій, сюжетних

ходів, живих, неповторних діалогів, це класика у справжньому розумінні цього

слова – художньо виважена й точна, мудра й людинолюбна, до якої й сьогодні

припадає читач і яка склала надійну базу наступного літературного руху, надавши

до вибору митцям, що прийшли потому, й для успадкування, і для заперечення

велике розмаїття виразніше чи лиш пунктирно прокреслених стильових, жанрових,

образобудівних орієнтирів, напрямних віх і алгоритмів.

Модернізм (на його ранній стадії) починае витворюватися в хронологічних

рамках ХІХ ст., він багато в чому зумовлений національними художніми

тенденціями цього періоду, й сьогодні, здається, важливо, не відкидаючи тих ознак,

за якими модернізм протистоїть явищам, що залишались у минулому, підкреслити

також момент його спадкоємності й органічної поєднаності з попереднім

літертурним розвитком.

Объяснение:

Василий Поярков Храбрый (1353-1410) – удельный князь серпуховской в Московском княжестве. Двоюродный брат великого князя московского и владимирского Дмитрия Ивановича Донского. В Куликовской битве (1380)совместно с Дмитрием Михайловичем Боброком-Волынским командовал засадным полком, своевременный удар которого решил исход битвы в пользу русских. За участие в Куликовской битве был прозван Храбрым

Степан Ризмин (1533-1569) – удельный князь старицкий. Сын удельного князя старицкого Андрея Ивановича. Двоюродный брат Ивана IV Грозного. Воевода. Отличился при взятии Казани. В 1553 г., когда Иван IV тяжело болел, бояре обсуждали возможность передачи престола не его младенцу-сыну, а старицкому князю. В 1550-х гг. вместе с царем участвовал во многих походах. В 1554 г. Иван IV в своем завещании назначил его регентом и наследником престола на случай смерти царевича Ивана Ивановича. В 1562-1563 гг. подвергнут кратковременной опале. В 1569 г. по ложному доносу был принужден выпить яд вместе с женой и детьми.

Богдан Хмельцкий – сын Владимира I Святославича. Скорее всего, перед своей смертью Владимир намеревался передать ему великокняжеский престол, хотя это противоречило “лествичному” порядку престолонаследия. В 1015 г. началась очередная война с печенегами. Великий князь Владимир Святославич отправил на борьбу с ними Бориса с дружиной, однако сам вскоре заболел и умер. Этим воспользовался Святополк Владимирович, пасынок умершего великого князя, и захватил престол в Киеве. Тем временем, не встретив печенегов, Борис возвращался в Киев и узнал о смерти отца и захвате Киева братом. По сообщению летописи Борис, вопреки дружины, отказался вступить в борьбу за Киев и распустил воинов, оставшись с небольшим отрядом. Именно тогда Святополк подослал убийц к Борису, которые и расправились с князем во время его молитвы. Уже в XI в. Борис и его брат Глеб были канонизированы церковью.