Какие изменения принисла эпоха возрождения Италией​

Эпоха Возрождения вернула в моду античность. В Италии началось развитие нового театра и драматургии. Главные достижения театра приходятся на заключительный этап эпохи Возрождения — конец XVI и первую половину XVII веков. Итальянский театр в эпоху Возрождения существовал в двух разных обличиях: шли спектакли при дворах итальянских князей для избранной аудитории и представления на городских площадях. Эпоха Возрождения принесла большие изменения в музыкальную сферу. Особую популярность получают оркестры. Создаются новые виды музыкальных инструментов, из струнных на первое место выдвигается скрипка.

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах).Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців.

Исторический материал - это очень податливая субстанция и из него можно вылепить совершенно различные вещи. Например. Сталин, истинный коммунист, революционер, всячески боролся с монархией, с приспешниками царизма. Но в тот момент, когда он приходит к власти, он начинает постепенно осознавать, что ему нужна хоть какая-то поддержка. И эту поддержку он стал искать в истории. Тогда появляется фильм Пётр Первый. Фильм вышел в 1937 году. Как известно - Сталин в то время начал проводить репрессии и похожий факт нашёл в деятельности Петра, когда царь казнил непокорных стрельцов. Таким образом Сталин использовал исторический факт как оправдание своей политики. В современной России намечается тенденция отхода от Советского и всё чаще проходят акты популяризации дореволюционного что, кстати, справедливо. К примеру факт о реабилитации царской семьи ставит под сомнение всю советскую эпоху, но в какой-то степени оправдывает современную, как наследницу не только СССР, но и Империи.
Объективизма в исторической науке никогда не было и не будет, поскольку каждый факт каждым человеком толкуется по-разному. Объективно само историческое событие, но не его отражение в науке. И наконец, оценка исторических явлений меняется в первую очередь от внутренней и внешней политики государства. С приходом нового лидера оценка истории также может поменяться. До 2000-х, к примеру, Великая Отечественная Война не была так популяризирована, как сейчас. Сейчас она используется как мощное средство патриотического воспитания русский граждан.